Ответ лёгкий - Жизнь нельзя ни купить, ни заслужить, не выбрать
Не розумію, як можна не любити країну, у якій ти народився й зростав, у якій вперше покохав і вперше пробачив, у якій зустрічав і прощався. Не розумію. Батьківщина — це те, що наймиліше людському серцю, це одна з найбільших цінностей, яку не можна вибрати, адже вона дарована кожному Богом. Я поважаю свою країну, відчуваю її у своєму серці, тому й маю право назвати себе справжньою патріоткою.
Поняття «патріотизм» має для кожного своє суб’єктивне значення. Ми часто зустрічаємо це слово в загальному вжитку, а особливо зараз, коли Україна переживає складний період своєї історії й потребує особливої уваги та любові. Особисто я вважаю, що любити свою державу — це і є справжній патріотизм. Він проявляється в нашій вихованості й повазі, у спогадах і переживаннях. Бути патріотом — означає бути відданим громадянином своєї держави. Жити, працювати на благо своєї країни також є проявами почуття патріотизму. Адже лише пересічні жителі можуть створити або значно покращити імідж держави, лише вони можуть втілити мрії в реальність, чим можуть покращити не лише свій рівень життя, а й рівень цілої країни. Патріот — це людина, яка віддано служить ідеї. Патріот — це той, хто розуміє проблеми своєї держави й за жодних умов не покидає її. Патріот — це закоханий. Чесно, я не розумію, як можна не бути патріотом країни, в якій ти народився. Адже Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду, це земля твоїх батьків, до якої ти ніби прив’язаний невидимими ниточками, це вся твоя історія. Це не тільки земля, на якій ти проживаєш, а й уся та духовна спадщина, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди.
Тож, як на мене, бути патріотом означає любити свою Батьківщину. Любити її віддано, чесно, по-справжньому й назавжди…
Марічка Гутенюк — кохана Івана. Познайомилася з Іваном ще з малечку. Поетична душа, складає і співає пісні, в той час як Іван грає на флоярі. Передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені.
Цитатна характеристика :
Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
— Нічьо... В мене є другі... май ліпші».
«Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись»
«Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки»
«Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні».
«Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу».
Аналіз вірша "Мені однаково", Шевченко Т.:
Тема: відданість поета своїй Батьківщині, його прилюдна сповідь про синівські почуття до рідної землі.
Мотив: поєднання громадянського й особистого в житті людини.
Композиція: поезію можна умовно поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина; п ’ять останніх рядків — друга частина. Твір побудований за принципом протиставлення. Рядок "Мені однаково" стає своєрідним рефреном, у якому слово "однаково" стає головним у всьому вірші, воно ніби цементує твір і кожного разу має іншу змістову функцію.
Мова вірша: буденна, мало не прозаїчна; твір написаний простими непоширеними реченнями, що забезпечує стрімке розгортання внутрішньої дії твору. "Мені однаково" сприймається як твір-маніфест про самопожертовність митця в ім’я українського народу.
<span>Гоболіно <span>З давніх-давен чорних котів з зеленими очима називали відьмацькими котами.
Одного разу у чаклунки Карги така кицька народила двох котенят.
Один із був чорний з блакитними очима, біленькою грудкою та біленькими лапками. Звали його Гоболіно. Друга кішечка була геть відьмацька – чорна з зеленими очима. Звали її Сутіка.
Сутіка пишалась тим, що вона була відьмацькою кішечкою, а Гоболіно навпаки – він мріяв бути домашнім котом.
Якось Гоболіно втік від Карги та побрів у пошуках домівки. Довго він йшов і побачив метелика й почав ним гратися. Весело біг за метеликом Гоболіно, потім стрибав, і не помітив як упав у річку.
Неподалік грались діти. Вони побачили як октеня упало в воду. Діти кинулись його рятувати. Але з берега вони не могли його дістати, взяли палицю й простягли її Гоболіно. Котик схопився за палицю кігтиками і так дістався до берега.
Діти зраділи кошеняті, зігріли його і стали з ним гратися. Гоболіно теж зрадів. Він довго мріяв про родину і хотів стати домашнім котом. Ввечері, збираючись додому, діти вирішили взяти Гоболіно з собою. Діти запитали в батьків, чи можна його залишити. Батьки дозволили, щоб Гоболіно жив з ними. В цій сім`ї вже жили коти й собаки. Дітки зраділи, що в них тепер буде ще й чорне кошенятко, а Гоболіно зрадів ще більше, бо він тепер має родину. Йому виділили місце й посуд та одарили любов`ю. Тепер в Гоболіно є багато друзів – котенят і собачат та ще із лісу прибігають погратись зайченята..
Котик весело живе й домівку має і до себе в гості всіх він закликає!</span><span> </span></span>