Остання молитва Маргарити <span>( за трагедією Й.В. Гете «Фауст») </span> <span>Світає… Теплі промінчики сонця відчайдушно намагаються обійняти цілий світ – і небо, і землю. Довкола тихо, гарно, спокійно. Правда, тиша якась незвичайна, чужа. Вона захоплює тебе з усіх сторін, наче намагається здушити, наче ти ніхто і ніщо… Останні декілька днів моїми добрими товаришами були пацюки. Як досить уважним слухачам, я їм розповідала все, що наболіло – свої думки, гріхи, покаяння. Але тепер навіть ті маленькі нещасні істоти покинули мене… А там, за вікном так вільно і до болю красиво… Довкола відчувається аромат щойно народженого дня, я чую його навіть тут, у цій гнилій ямі. Останнім часом, я була вже змирилась з долею, проте цей світанок, ця природа пробудили в мені жагу до життя. Як не хочеться помирати молодою! Стільки втрачених днів і нічого, нічого – сама пустота! На душі тільки зла глибокого рів, але ж я у принципі і не жила! </span> <span>Життя проминуло швидко не залишивши по собі нічого хорошого. </span> <span>Оглядаюсь назад – невже я жила? Невже я існувала? І яку користь я принесла у цей блакитноокий світ? Погубила матір, брата, дитину і зрештою себе… Чому? Мабуть, достовірно це відомо одному Богові. Єдине, що я можу сказати в своє виправдання, єдине, що я покладу на іншу шальку терезів, єдиний аргумент: « я кохала…» Дивно, стільки гріхів, а причина одна – кохання. Це чудове і водночас жорстоке почуття, яке вже не одне тисячоліття зводить з розуму людство… Проте, в мені відразу ж виникає суперечність. Одна сторона каже: «Для чого й для кого страждати?» А інша сторона втопила свої переконання у його очах… Ось так і існувала з янголом і звіром у душі, проте, може це два звіри ? Або обидва янголи? Хоча, це вирішувати не мені… </span> <span>А що ж кохання? Ох Фауст, Фауст моя ненаписана історія життя. Незважаючи ні на що, я не шкодую ні про жоден момент проведений поряд з ним. Він моя радість і найсильніший біль, мій янгол і демон, який освітив моє життя, затьмаривши його… </span> <span>Довгі мої думи. Ось уже й полудневе сонечко ліниво скочується близько до заходу, але до сутінок ще далеко. Осінь… Золоті та багряні вишивки на благородних листочках струнких дерев. І чисте вечірнє повітря, і виняткові пейзажі – все там, за гратами… І чому я раніше так мало милувалась природою? Правду кажуть, тільки втративши починаєш розуміти справжню цінність речей, їх сутність… Отак живеш, не думаєш, не дбаєш, не цінуєш, а лише літаєш у пухнастих хмаринках мрій. І тільки тоді, коли в спину дише пані з косою починаєш відчувати вагу кожної години, кожної секунди… Зникає вся колишня безтурботність, дитячість. Кажуть, що жити шкідливо, бо від цього вмираєш. Але в моєму випадку все зло мого життя я зможу розсіяти лише покаянням. Незважаючи ні на що я не одна, я з Богом. І саме щира молитва зможе врятувати мою душу від пекельної пітьми, яка от-от проковтне мене. Пальці судорожно складаються у пучок і малюють у повітрі хрест: «Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. </span> <span>«Отче наш, що єси на небесах, що ведеш своєю праведною рукою нас, грішних людей по тернистим стежках віри і правди цього химерного і заплутаного світу. Нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде царство Твоє, як на небі так і на землі. І хай засяє воно у серці кожної праведної людини свічою добра і людяності. Хліб наш насущний, дай нам сьогодні. А як я не заслужила, то віддай його біднішим і нужденнішим, проте чистішим душею від мене. І прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. Святий Боже, помилуй мене, бо согрішила я і каюсь я. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, від всього зла, яке чатує на наші незміцнілі душі. Бо Твоя Сила, і Слава навіки вічні. Амінь.» </span>
том 3 часть 2 гл36-47 - в этих главах описывается настоящий подвиг князя Андрея. Показывается его нравственное развитие. То, что князь Андрей не отошел от заряда символизирует стойкость, он показывает своим солдатам, что нужно стоять до последнего, защищать свою родину и он будет стоять вместе с ними. Своим поступком он подает им пример. Сцена в госпитале также доказывает, что князь Андрей почти достиг вершины нравственного развития. Прощение, сочувствие - вот одни из главных качеств в человеке, по мнению Толстого.
Важное место в этом рассказе занимает сцена кульминации. Кульминация наступает внезапно, сразу после окончания ливня - Бирюк слышит глухой стук топора. <span>Развязка сюжета происходит, когда Фома кричит мужику: - Убирайся к черту с своей лошадью, - закричал он ему вслед, - да смотри, в другой раз у меня!.. Весьма неожиданный поворот, ведь атмосфера накалилась до предела, и чувствовалось, что без хорошей драки не обойдётся. Ан, нет. Вот он простой крепостной крестьянин – добрый малый. Бирюк не может не пожалеть мужика, понимая, что эта озлобленность и отчаяние – от нищеты и безысходности: - Пришиби - один конец; что с голоду, что так – все едино... К крайнему изумлению рассказчика, Бирюк отпускает вор</span>