Павло Тичина, на мою думку, поет геніальний і водночас суперечливий. Поет, якого називали справжнім генієм і втраченим генієм. Поет, про якого О. Гончар писав: "Тичина — це музика й барви, це чистота душі", а Є. Маланюк назвав "поетом однієї книжки". Поет, про якого доводилося чути: "А Тичина пише вірші, та все довші, та все гірші". То який же він, справжній Тичина?
Вважаю, що однією з вершин української поезії XX століття можна вважати мистецьку спадщину Павла Григоровича, що створена в період з 1914 по 1924 рік. Саме в цей час, коли, на перший погляд, тільки формувався світогляд, поетичний стиль новаторської лірики, були створені, без перебільшення, шедеври. Передусім це поезії із збірки "Сонячні кларнети".
Образ "Сонячних кларнетів" — це і символ вічно юної краси, сповненої барв і музики природи, в прагнення до всього світлого, радісного, життєдайного. Ліричний герой збірки — юнак, багатий і щедрий душею, романтик, закоханий у красу світу, в природу, в життя. Він захоплений красою рідної землі, приходом весни, "запашної, квітами — перлами закосиченої". У шумі гаїв йому вчуваються звуки арф, тому і назва поезії — "Арфами, арфами". Але у чистому повітрі — передгрозове напруження: "Буде бій вогневий". Серце героя охоплене водночас почуттям щастя й передчуття чогось невідомого.
Провідним образом багатьох поезій П. Тичини є кохання. Це величне й священне почуття, яке він прославляє у творах "Ви знаєте, як липа шелестить..,", "О панно Інно", "Цвіт в моєму серці", "Подивилась ясно". Усі вони відзначаються красою, ніжністю, чистотою.
Объяснение:
