<span>Тема: Відтворення щирих особистих почуттів в людини у невід’ємному зв’язку з мовою, народом, рідною землею, Батьківщиною.
Ідея: Возвеличення любові до всього святого, що пов’язано з життям кожної людини.
Основна думка: Особистість — це та людина, яка поважає культуру, мову, традиції рідного краю, вболіває за долю України, її сучасне і минуле.
Жанр: Елегія.</span> <span>Римування: Перехресне.
Віршований розмір: Ямб.
Художні особливості поезії.
Повтори: «Коли мене питають… любили…» . Метафори: «випадкове слово не впаде» . Епітет: «ясні зорі», «тихі води» .
</span>
Чуйність і турбота (за повістю Григора Тютюнника «Климко»)<span>Повість Григора Тютюнника «Климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Головний герой твору Климко – це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.Климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся у нього рішучості та милосердю .Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з’явилося благородне бажання допомогти їй, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу, Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг розплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців.Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення Климка з торбиною солі на станцію, допомога радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: «Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль…».<span>Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги.</span></span>
За типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і мінливим. З дитинства багато хворів, переніс шість важких операцій – шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси навколишнього світу, вміння ту красу віднайти й передати – його романтика вітаїзму (від лат. vita – життя) суголосна поширеній у 20-ті роки світоглядній позиції.
Отже, ріс мрійливим, тендітним, задумливим. Дуже захоплювався морем. Усе життя йому буде огидно „буденна провінціальщина", яку він вважає „одвічним прокляттям української нації", напівінтелігенщина (нехтування знанням і культурою, бездумне ставлення до світу). Він не міг уявити себе автором „зеленої, повзучої прози". Він був поетом, мислив образно, дійсність бачив образно. І вірші писав усе життя, хоч дедалі рідше і рідше.
На широту його світогляду впливали книги, прочитані в юності, те культурно-мистецьке оточення, в яке пощастило потрапити молодим. Р.Кіплінг, Д.Лондон, О'Генрі, М.Твен, Д.Конрад – ось неповний перелік „Володарів романтичного слова", які зваблювали юного мрійника в загадкові прерії, екзотичні землі, незвідані ще моря. Імпонували сильні, сміливі герої, які завжди перемагали й досягали мети.
Усе життя любив подорожувати. Був ініціатором письменницької команди, яка часто мандрувала Україною на автомашині. Тільки дорогу в нікуди сприймало його серце, а воно з плином років усе наближалося і, нарешті, стала неминучою реальністю. О.Довженко записав у щоденнику: „Нещасливий мій друг. Скільки й пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар'єристів".
В нього не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух Художника, Поета. Духовна смерть наступала значно раніше фізичної. Смерть таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його критикували за новаторський роман „Майстер корабля", дружньо цькували за „Чотири шаблі". 1929 р. слідом за сфабрикованим процесом Спілки визволення України (СВУ) посунеться лавина репресій. Його теж могли „забрати". Ідеологічно правильні „Вершники" на якийсь час врятували його становище. Ганебна, жорстока критика „Живої води" змусить писати „Київські оповідання", оптимістично фальшиві, пафосні.
Він залишив багатожанрову спадщину. 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, романи, 7 п'єс, кіносценарій, публіцистика. Не все цікаве для нас, не все художньо вартісним було і за життя письменника. Ранні новели, оповідання, „Байгород", „Майстер корабля", „Чотири шаблі", кілька розділів „Вершників" – це все, що встиг створити вільно Ю.Яновський. Далі істинне обличчя митця закінчилося. Перетворити вільного письменника у красиву воскову ляльку, вставити їй штучне серце, яке б забилося відповідно до партійних вказівок – в цьому полягало „культурне будівництво" в пролетарській державі.
Ю.Яновського справедливо називають новатором в українській літературі ХХ ст. Він – представник неоромантичної течії, намагався відходити від усталених схем, банальності, трафаретів.
Перші збірки новел Ю.Яновського „Мамутові бивні", „Кров землі" підтвердили про відхід від народницько-просвітницьких традицій ХІХ ст. – поч. ХХ.
Проблематика оповідань цих збірок пов'язана зі спробою письменника осмислити, зрозуміти специфіку громадянської війни в Україні, звернути увагу на повстанську стихію, отаманство, партизанську вольницю. Його герой романтичний, він стоїть перед вибором, перемагає в якому революційний обов'язок. Він – сильна, вольова натура, яскрава особистість, ним у першу чергу керує революційна ідея. Особисте відступає на другий план. Цей мотив провідний у тогочасній прозі.
<span>Вплив зарубіжної романтичної класики позначився на романах „Майстер корабля" і „Чотири шаблі". </span>
