В одній з найкращих своїх поезій Василь Симоненко запитує читача: «Ти знаєш, що ти людина?» На перший погляд, це питання видається риторичним, але це тільки на перший погляд. Звісно, всі ми люди, але мало хто з нас може дати хоча б приблизне визначення цьому поняттю, можна навіть сказати, — цій філософській категорії... Що значить бути людиною? Що для цього треба робити, чого прагнути? Я думаю, кожен повинен намагатися відповісти на це питання хоча б для себе: це допомагає визначити свої життєві орієнтири, розібратися у своїх же власних поглядах на світ та на себе. Цікаво простежити, як змінювався погляд на людину, її життєву місію і місце у всесвіті протягом сторіч. Згадаймо фаталізм давніх греків та римлян: вони вірили, що життям людей повністю керують боги, все визначаючи наперед. Долю, визначену олімпійськими богами, на думку давніх народів, не можна було змінити. У часи Середньовіччя людина все ще перебувала під тиском догм, визначеності наперед. Тільки в епоху Відродження починається розквіт незалежності людської істоти, постулюється свобода вибору, можливість самому вирішувати свою долю. У цей час митці у творах мистецтва пропагують принципово нові ідеї: вважається, що людина містить бога в собі, сама є напівбожественою істотою, здатна творити, розвиватися, обирати свою долю. Так само й пізніше, натхненні відкриттями науки, розвитком цивілізації, люди дедалі більше вірять у власну відповідальність за своє життя, у право змінювати та обирати свою долю. Як бачимо, погляди на саму людську сутність змінювались протягом сторіч. Чи було щось, що поєднувало всі ці думки та теорії? Безумовно! Яку б концепцію не підтримували представники того чи іншого історичного та культурного часу, яку б філософську школу не вважали найкращою, проте зоставалися вічні, загальні цінності. Людина за природою своєю добра, народжена у добрі і створена для добра. Людина має дар від Бога: можливість творити, розвиватися, кожен народжується, маючи певні таланти, — треба лише розвивати їх, а не «закопувати у землю», як кажуть. Схожі погляди висловлює Василь Симоненко у своїй поезії із промовистою назвою «Ти знаєш, що ти — людина?». На початку твору поет зазначає: «Усмішка твоя єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні». Ця фраза проходить рефреном крізь увесь поетичний твір. Головним у людині, як можна зрозуміти з поезії, Василь Симоненко вважає індивідуальність, особистісне начало. <span> Спочатку ця думка видалася мені не новою, але потім я зрозумів, наскільки важливою вона є, наскільки загострюється її актуальність у наш час! Адже зараз риси індивідуальності часто стираються. Глобалізація, про яку постійно сперечаються представники різних політичних та громадських організацій, напевне, має свої позитивні риси, але так часто вона призводить до нівеляції відмінностей між людьми, між цілими націями. Люди прагнуть певної уніфікації одягу, з'являється поняття «загальних, світових» мов (такою стає англійська), в електронному спілкуванні за допомогою Інтернету стираються майже всі вікові, соціальні відмінності між людьми. Я впевнений, що це є проблемою на сучасному етапі розвитку людства, яку треба розв'язувати, принаймні намагатися розв'язати. Не треба намагатися самотужки змінити світ: рясно розсипати антиглобалістські гасла і подібне, — мені здається, треба почати з себе, з визначення індивідуальності у собі. Люди, які мають власний стиль в одежі, власну неповторну манеру говорити та є незалежними й оригінальними у думках та поглядах на життя, привертають до себе увагу, з ними приємно та цікаво спілкуватися. Тож треба більше уваги приділяти своєму розвиткові, виробленню власних смаків та поглядів, пам'ятаючи, що будь-яка людина неповторна. І дуже добре, що є літературні твори, які нагадують нам про такі важливі аспекти людського життя, допомагають нам у суєті по</span>
Тема -зображення оптимістичного настрою ліричного героя при виборі правильного власного життєвого шляху Ідея-заклик до активного руху шляхами життя Основна думка-життя є повноцінним тільки тоді ,коли людина виявляє активність
Весняний вечір. Українське село відпочиває. Навколо садочки, чепурні біленькі хати. Соловейко ще не спить. Співає свою пісню разом з вітром і місяцем. Ось яка гарна картина рідної природи описана у вірші Лесі Українки «Вечірня година».Природа як жива істота в поезії: <span>Уже скотилося із неба сонце. Заглянув місяць в моє віконце. </span>Ніч і вітер колишуть хати, немов дітлахів. Леся Українка дивується красою рідної Батьківщини: <span>Ой, чи так красно в якій країні. Як тут на нашій рідній Волині! </span><span>Мені також подобається спостерігати за природою вночі. А коли читаєш вірш Лесі Українки, то немов опиняєшся в цьому затишному українському селі. Я згодна з поетесою, що найкраща природа може бути тільки на Батьківщині.</span>
Давайте розберемось, що таке драматичний твір? Це твір - майже весь твір це мова персонажів, основою твору є конфлікт, призначений для театральної постанови. "Микита Кожум'яка" О.Олеся - драма-казка. Чому? Тут є велика кількість дійових осіб, в тексті більша частина діалогів, поділяється на 4 частини (так як акти в п'єсі), є конфлікт - Микита і змій.
З дитинства ми
знаємо, що природа — це дар Божий, вона дає мам їжу, одяг, житло. Нам відомо,
що тільки планета Земля та ми, її жителі, маємо цей величний дар. Інші планети
Сонячної системи — це великі пустелі, без жодного деревця та квіточки. Тому
ми, безперечно, повинні цінувати її дари. Від нас природа потребує тільки
трохи уваги та піклування, а не підкорення.
По-перше,
естетичну насолоду людина дістає від краси й чистоти. Коли ж навколо бруд, то
з часом людина сприймає його як щось звичне й переносить це сміття собі в душу.
А це страшно. Тож довкілля потребує турботи. Наприклад, моя школа щороку проводить
акцію «Екологічна стежка» в парку «Нивки». Здавалося б, ця зелена оаза
знаходиться в центрі міста, люди сюди приходять відпочивати, але навколо дуже
брудно. Ось вам і підкорення природи людиною! Складається враження, що жодного
відвідувача парку це не турбує, люди н далі його забруднюють. Тож мій клас
щороку бере участь в екологічній акції, збираючи сміття.
По-друге,
природа віддячить сторицею тому, хто її любить. Таких людей вона робить
добрішими й мудрішими. Переконливим прикладом з української літератури щодо
наведеного аргументу вважаю дядька Лева з драмн-феєрії Лесі Українки «Лісова
пісня». Він ретельно охороняв і розумів природу. Провівшії в лісі все життя,
повірив, що природа — жива, тому ніколи не зрубав дерева, охороняв дуб. І ліс
любив дядька Лева, даючи йому все необхідне.
<span>Отже, не треба
вдавати із себе володарів природи, яким усе дозволено. Потрібно схаменутися й
зрозуміти, що природа не вічна, особливо коли ми так нищимо її власними діями.
Потрібно берегти природу заради нащадків та життя на землі, а ще краще —
навчитися жити з нею в гармонії.</span>