Першим ученим у житті кожної людини є учитель. Прекрасна, як на мою думку, професія, благородна мета якої, - працювати для майбутнього, сіяти зерна доброго, світлого, мудрого. Учитель навчив нас писати й читати, розуміти й осмислювати. Він провів нас у світ знань, допоміг обрати з тисяч свою дорогу в житті, навчив не лише премудрощів науки, а й найскладнішої - бути людиною. Але разом з тим це одна із самих творчих професій. Робота справжнього вчителя не закінчується дзвоником з уроку. Те, що діти отримують в спілкуванні з ним, стає частиною їхньої особистості. Сьогодні вчити і виховувати дітей, напевно, складніше, ніж колись.
Так, я добре пам’ятаю свою першу вчительку. У перший клас я пішла у 1984році. У ті часи вчителі були настільки універсальними та духовно багатими! Перша вчителька, Марія Дмитрівна, відкрила мені очі на життя. Вона була дуже доброю і стала моєю наставницею в житті. У сучасних умовах ми намагаємося закласти вчителям такі універсальні знання, щоби вони навчили школярів жити. Адже це краще, ніж просто дати знання.
Початок і принаймні перша третина XIX ст. ознаменувалися яскравим розквітом ліричної поезії — це доба романтизму, яка належить до великих поетичних епох в історії європейської та американської літератур. Однак середина XIX ст. характеризується домінуванням в літературі прози. Це вже доба реалізму — художньої системи, глибоко відмінної від романтизму, зокрема й тим, що на перший план вона висунула прозові жанри, до яких перейшла провідна роль у поступі літератури. Наприкінці XIX ст. знову відбувається піднесення поезії, пов’язане з кризою реалізму й виникненням нових літературних течій — символізму, неоромантизму й імпресіонізму, які нині нерідко об’єднують під спільною назвою «ранній модернізм».
У другій половині XIX ст. простежується різноспрямованість руху поезії і прози в багатьох зарубіжних літературах. Чи не найвиразніше вона виявилася в тогочасній французькій літературі. Приблизно до 1848 р. ця література становила художню єдність у тому розумінні, що і поезія, і проза, і драматургія в ній дотримувалися спільної, романтичної, системи творчості. У другій половині століття шляхи прози й поезії у Франції розійшлися. Провідне спрямування розвитку прози визначили реалізм і типологічно споріднений з ним натуралізм, а поезія, на яку ці художні напрями майже не поширилися, розвивалася в річищі романтичної традиції.
Загалом європейська й американська поезія середини XIX ст. створила строкату динамічну панораму різних течій і тенденцій, що рухалися паралельно й перехрещувалися, взаємодоповнювалися й протистояли одна одній. Однак з часом відбулося виокремлення певних «силових ліній» — провідних течій і тенденцій, які, зрештою, визначили вектори руху й структуру тогочасної поезії. До них належать:
• пізньоромантична течія, що в середині XIX ст. переважала в поезії багатьох країн, зазнаючи дедалі відчутнішої трансформації, сутність якої полягала передусім у переростанні романтизму в неоромантизм і символізм;
• реалістична поезія, що була представлена майже в усіх тогочасних літературах, але, за деякими винятками, не стала домінуючою;
• неоромантична, символістська й імпресіоністична поезія, що зародилася в зазначений період, але розквіту набула вже в останні десятиліття XIX - на початку XX ст.
В історії зарубіжної поезії XIX ст. особливий інтерес становить французька поезія. Бурхливий розвиток французької поезії припадає на другу половину XIX ст. На тогочасному європейському тлі її вирізняє найбільш інтенсивний пошук нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної мови. У Франції з’являються митці, які здійснюють переворот у національній і європейській поезії, змінюють спрямування її руху, відкривають нові можливості поетичного слова. У зв’язку з цим змінюється й роль французької поезії в європейській літературі - у другій половині XIX ст. вона поступово стає центром поетичного життя континенту й дедалі більше впливає на поезію інших країн. Усе це пов’язано передусім з течією символізму і з «великими символістами», як традиційно називають у Франції поетів Ш. Бодлера, С. Малларме, А. Рембо та П. Верлена.
У середині ж XIX ст. найпоширенішою течією у французькій поезії залишався романтизм. До 1885 р. тривала творчість В. Гюго, найвидатнішого французького поета-романтика. З романтизмом пов’язаний і III. Бодлер, зачинатель символізму, а також група «Парнас» (Ш. Леконт де Ліль, Ж. М. Ередіа, Т. Готьє, Т. Банвіль, А. Сюллі-Прюдом та інші), яка є одним з найвизначніших явищ у французькій поезії другої половини XIX ст.
Уже сама назва цього угруповання свідчить про небажання його учасників порушувати соціальні проблеми, притаманні реалізму. Адже в давньогрецькій міфології Парнас — це гора, де перебували Аполлон і Музи, які служили лише високому мистецтву.
<span><span><span>Справжній друг для мене
- це, насамперед, людина, спілкування з якою не тільки дає мені
задоволення, а й сприяє розвитку мене як особистості, людини. Мені
здається, що, спілкуючись із друзями, люди можуть розвиватися не менше,
ніж під час навчання чи читання книжок. Я маю на увазі не здобування
нових знань - для цього достатньо погортати енциклопедію, а навчання
духовне, духовне вдосконалення. Поширеною є думка, що друг - це той, хто
знаходиться поруч, коли в тебе є якісь проблеми, тобто «пізнається у
біді». Можливо, це так. Адже людина, яка кудись зникає, коли тобі
потрібна допомога чи просто підтримка, навряд чи може зватися справжнім
другом. Але це не єдине і не головне. Друг - той, хто поруч, коли в тебе
все гаразд. Спробую пояснити свою думку. Мені відомі випадки, коли люди
спілкуються тільки тоді, коли є певні проблеми: вони використовують
одне одного для того, щоб розповісти про щось погане, поскаржитися. Вони
є безкоштовними психологами одне для одного, і тільки. Зі справжнім
другом має бути цікаво і тоді, коли все добре, бо в таких ситуаціях ти
розумієш по-справжньому, чи потрібна тобі ця людина, якщо тобі від неї
кічого не треба, Виходить ось такий каламбур, але він насправді передає
моє ставлення до питання дружби. Приклади справжньої дружби ми
спостерігаємо і в класичній літературі. Проте зазначимо, що найчастіше
література окреслює лише частину, певний етап життя героїв. У реальному
світі люди часто і радикально змінюються, іноді вони змінюються, як-то
кажуть, «у різні боки». Тоді друзі можуть ставати настільки різними, що
спілкування одне з одним їм більше не цікаве. Насправді різні люди
можуть бути і найкращими друзями, вони тоді доповнюють одне одного,
спілкування стає цікавішим, їм є чого навчитися одне в одного. Але в
друзів мають бути однакові цінності, схожі духовні орієнтири, тоді вони
зможуть порозумітися навіть тоді, коли їхнє ставлення до певних реалій
різне. Духовні цінності людини можуть змінюватися з часом, і це може
призвести до того, що дружба зникне. Мені це здається нормальним, це
цілком природне явище, краще так, ніж дружба «за звичкою».</span><span>Зараз багато хто не розрізняє справжніх друзів і
знайомих. Мої однолітки іноді схильні називати друзями людей, з якими
вони; просто весело розважаються, іноді дорослі люди називають друзями
своїх колег, з якими вони часом спілкуються поза межами офісу. Гадаю, це
не дружба, а просто певний різновид стосунків між людьми. З часом така
«дружба» зникне сама собою, і через це навіть не стане самотньо,
можливо, цього й не помітиш. Я вважаю, що дружба не залежить від віку,
соціального становища, матеріальних статків. Так само вона не
поділяється на чоловічу і жіночу. Взагалі чуєш багато думок з приводу
того, чи існує жіноча дружба, чи існує дружба між чоловіком та жінкою.
Як на мене, безумовно, жінки будують свої стосунки зовсім не так, як
чоловіки, тому їхня «дружба» абсолютно не схожа на чоловічу, проте це ще
не означає, що між ними дружби не існує. Просто манера дружити та
погляди на дружбу так само різні, як різні люди у світі. Кажуть, дружба -
це кохання, якому підрізали крила. Щось у цьому Є. Але я вважаю, що
дружба теж має свої крила, вони просто «іншого кольору»…</span></span></span>
