Моя вулиця
<span>Я проживаю у селі Великі Бірки, майже на його окраїні, на вулиці Євгена Коновальця.
Вона не дуже довга, проте широка. У кінці вулиці — сільський стадіон. Біля нього — пасовище, на якому випасають худобу.
Вулиця Є. Коновальця дуже гарна у будь-яку пору року. Влітку вона буяє зеленавістю високих тополь, які ростуть по обидва боки вулиці. Коли ввечері йдеш вулицею, тебе обдають дивні пахощі з кожного городу. Ніякі французькі парфуми не зрівняються із запахами городніх квітів!
Восени моя вулиця барвиста. Цвітуть чорнобривці, майори, айстри, хризантеми. Цієї пори вона пахне квітами і димом від спаленого листя та бадилля.
Але найбільше я люблю свою вулицю взимку. Все навколо біле-біле. Снігові шапки на хатах та деревах, сніговий килим на землі творять казкове диво. Взимку вулиця пуста: ні людей, ні худоби, ні птиці. Лише поодинокі перехожі та галасливі діти будять сільську тишу.
На нашій вулиці немає громадських споруд, лише одноповерхові будинки.
Раніше я жалкувала, що не живу у місті в багатоповерховому будинку. Але зараз розумію, що мешканці нашої вулиці — багаті люди, адже ми маємо власні садиби.
Єдине, що хотіла б змінити на своїй вулиці, — обладнати сучасний стадіон і збудувати невеликий кінотеатр.
Коли виросту, здобуду освіту, обов'язково докладу зусиль, аби мрія збулася, бо я дуже люблю свою вулицю.</span>
Перлина бароко — Андріївська церква закладена в 1744 р. у зв'язку з приїздом Єлизавети І до Києва. Андріївська церква збудована в 1749—1754 рр. за проектом В.В. Растреллі на Андріївській горі, на початку Андріївського узвозу. Золоті ворота — головні ворота стародавнього Києва. Свою назву отримали від схожості з Константинопольськими Золотими воротами. Про будівництво їх, разом з Софіївським собором, згадується в літописі 1037 р. Але із записів мандрівників XVI—XVII ст.Михайлівський Золотоверхий монастир — один з найдавніших монастирів у Києві. Включає зруйнований у 1930-ті роки і заново побудований в середині 1990-х років соборний храм на честь Архангела Михаїла в стилі українського (мазепінського) бароко, а також Трапезну з церквою Іоанна Богослова (1713) і дзвіницю (1716—1719). Сьогодні Аскольдова могила — це частина паркового комплексу, розбитого в 1934—1936 рр. на місці стародавнього Угорського урочища. Тут також існувало кладовище з 1786 року по 1935, а потім — під час фашистської окупації Києва у Другій світовій війні — німецьке кладовищ
Випиши собі речення адже я коротше не могла написати
Харків - це моє рідне й улюблена місто. У Харкові дуже багато красивих місць, але моє найулюбленіше це наш великий парк імені Горького.На мою думку цей парк є найкрасивішим та найяскравішим куточком в усьому Харкові. Коли ти ходиш стежками по парку, ти відчуваєш радість і захоплення, ти відчуваєш гордість за своє місто.
Але все ж таки виділити одне місце у Харкові просто неможливо, бо це найкраще місто в Україні й воно має дуже багато вражаючих місць.
Для пташки кожна мандрівка на чужину - це нелегка справа. Але іноді розлучитися з домівкою змушує люта та холодна зима. Сподіваючись на швидке повернення і лекгий політ, кожної осені птахи відлітають у вирій. Їх тужливе прощання з Батьківщиною не залишає байдужим жодне серце...
Та при весь сум, нове місце здалося напрочуд гарним і теплим. Пташки вражені багатою поживою вже починають забувати рідне небо. Кожен день нове місто, нові краєвиди... Та як би не було добре на чужині, серце рветься додому. І ось вже радісним щебетанням пташки сповіщають своє повернення додому.Потім знялися и полетіли за високі гори,за сіні моря та за бескрайні простори.Летіли вдень та вночі.Нарешті стомлені
птахи прилетіли.
Пташки тих країв були раді гостям.Вони дали їм пшениці та дозволили перепочити у їх будиночках.На наступний день вони
всі дружно будували гнізда для приїжджих гостей.Одні шукали хмиз,пух,піря та траву.Інші все це уважно складали.А після важкої роботи всі гралися та співали веселі пісні.
Ось так швидко пройшла зима.Відлітати вже не хотілося, але вони скучили за рідними місцями. Птахи обіцяли повернуться на наступний рік.Тепер у них з'явилися чудові друзі, які їх чекають.
Якось повертався козак із війни. Ноги в нього боліли. Сів він під ліщину, щоб відпочити. А дерево йому так в очі і припало, лице йому лоскоче. Уподобав він ліщину, а вона йому говорить,щоб він взяв її із собою.
Запхнув козак гілочку за пазуху, а вона йому співає. От і зробив він з неї сопілочку. Мало стало козакові однієї сопілочки. Він зробив сопілочку з верби, калини і бузини. Кожна мала свій звук і призначення.
Калинова та яворова сповіщала людей про народження дитини. Якщо дівчина – то калинова, хлопець – то, звісно ж, яворова. Кожен хто чув гру на сопілці з бузини прощався з покійником.
Гра скликала людей і відкликала злих духів від душі. Робота в селі завершувалась і розпочиналася грою на сопілці. Це відбувалося тому, тому що сопілка прикликала радість і щастя, а відганяла смуток і горе.
Сопілка супроводжувала різу роботу. Це могло бути копання криниці, будування підвалу чи інша корисна праця. Завдяки сопілці справа завжди закінчувалася гарно.
Завдяки своєму привабливому співу сопілка на всі часи стала улюбленим інструментом українців.