Николай Гоголь с ранних лет был замкнутым и необщительным человеком, о том, что творится в его голове и душе не представляли даже близкие родственники. Мальчик жил обособленно, мало общался со своими братьями и сестрами, но много времени проводил с любимой матерью. Позже Гоголь рассказывал, что в пятилетнем возрасте он впервые испытал панический страх «Было мне лет 5. Я сидел один в Васильевке. Отец и мать ушли… Спускались сумерки. Я прижался к уголку дивана и среди полной тишины прислушивался к стуку длинного маятника старинных стенных часов. В ушах шумело, что-то надвигалось и уходило куда-то. Верите ли, мне тогда уже казалось, что стук маятника был стуком времени, уходящего в вечность. Вдруг слабое мяуканье кошки нарушило тяготивший меня покой. Я видел, как она, мяукая, осторожно кралась ко мне. Я никогда не забуду, как она шла, потягиваясь, а мягкие лапы слабо постукивали о половицы когтями, и зеленые глаза искрились недобрым светом. Мне стало жутко. Я вскарабкался на диван и прижался к стене. «Киса, киса», — пробормотал я и, желая ободрить себя, соскочил и, схвативши кошку, легко отдавшуюся мне в руки, побежал в сад, где бросил ее в пруд и несколько раз, когда она старалась выплыть и выйти на берег, отталкивал ее шестом. Мне было страшно, я дрожал, а в то же время чувствовал какое-то удовлетворение, может быть, месть за то, что она меня испугала. Но когда она утонула, и последние круги на воде разбежались, водворились полный покой и тишина, мне вдруг стало ужасно жалко «кисы». Я почувствовал угрызения совести. Мне казалось, что я утопил человека. Я страшно плакал и успокоился только тогда, когда отец, которому я признался в поступке своем, меня высек». Николай Гоголь с детства был чувствительным человеком, поддающимся страхам, переживаниям, жизненным неурядицам. Любая негативная ситуация отражалась на его психике, когда другой человек смог бы выдержать подобное. Ребенок утопил кошку из-за страха, он будто бы победил свой страх через жестокость и насилие, но осознал, что так панику побеждать нельзя. Можно предположить, что писатель остался один на один со своими страхами, так как применить насилие вновь не позволяла ему совесть. Эта ситуация очень напоминает момент в произведении «Майская ночь, или Утопленница», когда мачеха, превратилась в черную кошку, а панночка в страхе ударила и перерубила ей лапу. Известно, что Гоголь в детстве рисовал, но его рисунки окружающим казались бездарными, непонятными. Подобное отношение к его искусству опять же могло негативно отразиться на самооценке. С 10 лет Николай Гоголь был отправлен в Полтавскую гимназию, где мальчик стал участником литературного кружка. Неизвестно из-за чего у Гоголя развилась столь низкая самооценка, но именно замкнутость в себе и спровоцировала душевное расстройство в зрелости.
Колись давним давно жив собі бог Землі. Його називали Всеволодом. Він дуже любив холод і тепло. І одного разу він заплакав і з двох очей у нього витікли сльози. Одна сльоза була холодна,як лід, а друга дуже тепла. Так утворилися літо та зима. Вони двоє служили йому поки він не захворів на рак крові. І він помер. Літо та зима дуже любили сперечатися. Вони ніколи не дружили. Відтоді вони не зустрічалися. Одного дня сестри зустрілися. Літо розтопило зиму, а зима заморозила літо. Так вони прожили 3 роки. І на 3 рік зима охолодила себе, а літо розтопилося. Тоді вони вирішили ніколи більше не зустрічатися. Зима собі створила осінь (холодну пору) щоб після літа йшла осінь,а не зима. А літо створило весну, щоб після зими йшла весна. Одного разу пролітав великий сокіл між всіма порами і всіх сестер він зарізав своїми крилами. Залишив тиільки їхні душі. І тому пори року робили собі відпочинок і кожна панувала на свій час. Так і дотепер.
На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Мати забороняє ходити в школу по льоду через річку. Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ. Олесь любить зиму, любить малювати на снігу, забуваючи про все. В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром з верховіття. …Внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння — помирає сосна… Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи. Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа. По дорозі Олесь зустрів гурт школярів, що гнули молодий лід. Вони запропонували хлопцеві приєднатися до розваги. Олесь відмовився — і Федько Тойкало вдарив його. Біля Олесевого ока набрякала гуля. Він ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Раптом побачив щуку з пліточкою (невеличкою рибкою) в зубах. — Пусти, — видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода. Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки і плакав. Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи. На уроці малювання старенька вчителька Матильда Петрівна задала малювати перегнійний горщечок. Олесь намалював… дятла. Учителька хотіла поставити двійку. Хлопець зібрав книжки й вийшов з класу. Олесь побіг у верболози. Там він блукав до самого вечора. Потім зібрався додому. Під тинами сиділи дядьки, смалили цигарки й гомоніли, обговорюючи хлопців; про Олеся вони говорили, що він дивакуватий. На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало, він втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. Тому не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і дав ремезяче гніздо. Олеся побачив дід Прокіп і покликав їхати по солому. Хлопець сказав, що його назвали диваком і спитав, що це таке. — Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба — в людях. Та отак побіля них, отак… Того — ліктем, того — почотом… Гульк — уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О! — Діду, чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок? — А то вже хто якого поріддя. — А я не забрав у дятла шишки, — хвалиться Олесь. — І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш — дощечку, скажімо, або гвіздочок — тоді бери. — Навіщо? — Пригодиться. Хлопцеві було жаль коней, бо дід наклав на віз забагато соломи й бив коней. — Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть. Пойняв? Олесеві стало сумно. Вдома Олесь швиденько роздягся, поліз на піч і заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.
Сашко і Дениско залишилися вдома одні.Батьки пішли на день народження. І ось вони почули як щось шарудить, карапкається,пфиркає.Вони одразу сховалия під ліжко й кажуть:Ми нічого не боїмося,ми справжні лицарі,нас нічим не злякаеш.Хоча їм було дуже лячно!!! Потім прийшли батьки й діти розповіли що з ними трапилося.Мама запалила свічу.Але нікого не побачила.І ось хтось перекотився з одного кута в інший і згорнувся клубочком. Та це ж їжак!!!Усі напоїли його молочком й дали кусок м'яса.Тваринка залишилася задоволена.<span> Наступного дня діти і батьки відпустили їжачка на волю!</span>
<span><span> Любов
абсолютна всеосяжна
пригорнути простити ридати
відпустити і вільно літатию</span>
</span>
