Нещодавно на уроці української літератури ми прочитали оповідання
Григора Тютюнника «Дивак». Мені одразу здалося, що з’явився у мене новий
друг — щирий, добрий.
Запам’ятались Олесеві очі: «чорні, глибокі, як вода в затінку,
дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ». Так, хлопчик
допитливий, цікавиться всіма дрібничками, що трапляються йому на шляху
до школи. «Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати
снігові очіпки з кілків у тинах». Олесь сприймає природу як живу істоту;
зрозумівши, що сосна помирає, він хоче їй допомогти — хоч би нагребти
сніжку на її оголене коріння. Жаль йому і льоду, який ламають хлопці, і
пліточки, яка опинилася в зубах у щуки. Хлопчина має творчу, живу уяву,
яка допомагає йому жити цікаво, змістовно, бачити красу навколо себе.
Олесь добрий, і навіть я б сказала, мудрий. Він не забіяка (не дав же
здачі Федькові!). Але, разом з тим, Олесь — рішучий хлопець. Він уміє
обстоювати власну думку і протестує проти вчительки, яка не хоче його
зрозуміти і дозволити виконувати інше завдання. Не сприймає він і дідову
жорстоку науку: «Тут, на землі, не бити не можна».
Я думаю, що такі, як Олесь, стають справжніми людьми, небайдужими,
чутливими до навколишнього світу. І без таких «диваків» світ став би
жорстоким і холодним.
