Україна багата на талановитих людей. Одним з найвідоміших та
найславетніших її синів є Григорій Савич Сковорода. Він вів просте
життя, проте саме він вказав нам стежку до щастя, злагоди та спокою -
стежку сродної праці.
Спочатку варто розібратись, що собою представляє сродна праця. Відповідь
треба шукати в самому слові. «Сродна» - «с роду», тобто «з народження».
На мою думку, сродною працею можна назвати ту роботу, від якої людина
отримує задоволення. Це те, до чого в людини лежить душа, без чого
неможливо уявити життя. У творчості Г. Сковороди ми зустрічаємо багато
прикладів сродної праці. Найяскравішим з них є байка «Бджола та
Шершень».
Бджола – уособлення людини працьовитої, яка знайшла своє покликання.
Шершень – звичайний нахлібник, що не має в житті ані мети, ані способу
її досягти. Хто ж з них є щасливішим? На перший погляд здається, що
Шершень. Чому? Бо він не гне спину, але користується готовим результатом
(їсть мед, здобутий бджолами). Та ні, не все так просто. Насправді
щасливою й задоволеною життям є Бджола. Вона не тільки має мед, але при
цьому вона займається улюбленою працею. «А без сього жити, навіть
купаючись у меду, для нас найлютіша мука», - каже вона.
Ця байка є виразним прикладом сродної праці та її ролі в житті людини.
На цю тему можна привести багато прикладів не тільки з літератури.
Наприклад, творча особистість ніколи не буде щаслива, якщо не малюватиме
чи писатиме вірші. Згадайте, як тяжко було Тарасу Шевченку в часи
десятилітнього заслання, коли сам цар написав на його справі «Із
забороною писати та малювати».
Історія знає багато схожих прикладів, та всі вони відображені в роботах
Григорія Савича: байках, віршах та афоризмах. Треба шукати своє місце в
житті, завжди щось робити, чимось займатись – саме тоді сродна праця
ввійде в твоє життя й завжди приноситиме гарні плоди. Бо «ніщо не
втрачено, якщо не втрачено все,» - саме таке життєве кредо ми можемо
перейняти у філософа, поета, педагога Григорія Сковороди.
<span>Ой співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу,
Як попросять заспівати, я ся не відкажу.</span><span>Як я стану коломийки співати, співати,
Засмієшся, і затужиш, і станеш гадати.
Ой дрібонько коломийка, дрібонька, дрібонька,
Одна мила, друга люба, третя солодонька.
- Звідки мої співаночки! – питаються люди.
В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.
Та я собі заспіваю, тоненько засвищу,
Стільки знаю співаночок, як трави та листу.
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
Та він мої коломийки по горах розсіяв.
Коломийку заспіваю, як ми веселенько,
Коломийку заспіваю, як болить серденько.
Коли собі заспіваю, то журба щезає,
Бо то ж наша коломийка такі чари має.
Ой Матію та Матію, відколи тя прошу.
Зроби мені коновочки, най співанки ношу.
Зроби одну, зроби одну та зроби ще другу,
Одна буде про весілля, а друга про тугу.
Ой я собі заспіваю двома голосами.
Один піде понад лугом, а другий лісами.
Ой щебече соловейко у мене на груші,
Кожен так собі співає, як йому на душі.
Співаночки-складаночки, я вас не складала,
Вас складали парубочки, а я переймала.
Я посію пшенечиньку, а вродиться льоночик,
Коби таки до роботи, як до співаночок.
А я годна льонок брати та годна стелити,
А я годна заспівати та й годна робити.
Ой коби ми, подружечко, голосочки склали,
Ми би своїх легіників співанками вкрали.
Та хоч би всі зорі впали й писарями стали,
Ще би наших співаночок не переписали.
Через тиждень була хвора, бо робота була,
А в неділю подужчала, бо музику вчула.
Коломийку заспівати, коломийку грати,
Або тоту коломийку легко танцювати.
Коломийка, коломийка та й коломийочка,
Кості би ся розписали, якби не сорочка.
Чи ти мене, моя мамко, купала в романці,
Що я така охочая в неділю до танців.
Ой дрімуча коломийка, дрібуча, дрібуча,
Ото мені спобоболося дівчина робоча.
Ой пішов я танцювати, та змилив ногами,
Більше я ся та й підпирав носом і руками.
Ой пішов би козака та й пішов би польки,
Коби миска кисилеці та миска фасольки.
Черевички невелички, ніженька маленька,
Танцюй, танцюй, дівчинонько, доки молоденька.
Та я міхом обертаю, та я міхом кручу,
День би тебе дівко побив, як ся з тобою мучу!
Ой буде вже коломийки, ой буду, ой буде,
Бо вже мене, молодого, болить попід груди.
Але файно скрипка грає, нікому співати,
Сидить милий за ворітьми, ніким наказати.
А я йому наказую перепеличками,
А він мене відсилає та й ластівочками.
Ластівочки-щебетушки не хочуть сідати,
Не корить мня заспівати, лишень погуляти.
Тато добрий, тато добрий, мати не лихая,
Не боронять погуляти, поки молодая.
Ой як мені не гуляти, коли в мене мати
Ой постилить і укриє. – Лягай доню спати!</span><span>Пусти мене, моя мати, та й на вечорнички,
То там хлопці чорноброві, плетуть рукавички.</span><span>Закувала зозулина, сіла на лозину,
Ей, люблю, мамко, літо, ще ма люблю зиму.</span><span>Бо уліті на роботі сонечко пече мя,
А узимі, люба мамко, ледве жду вечера.</span>