У першій половині XIII століття
монголо-татарські орди, очолювані Батиєм, захопили Київ і попрямували
через Карпати в Угорщину. Вояка Батий вогнем і мечем плюндрував землю
Галицької Русі. Але мужньо боронився український народ. Про один з
епізодів героїчної боротьби наших далеких предків із монголо-татарською
ордою розповідає Іван Франко в повісті "Захар Беркут".
Служіння народові було метою життя дев'яносторічного Захара. Усе своє
життя віддав він громаді. Дізнавшись про наближення ворога, Захар радить
тухольцям не просто відбити, а розгромити монголо-татарів. Старого
Беркута хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухлею, а й та
небезпека, що загрожує сусідським селам. То ж, заручившись сусідською
допомогою, послухавши поради Захара, громада вирішує розгромити ворога в
тухольській долині. Саме в цю складну хвилину старий Беркут отримує
звістку про те, що його син Максим живим захоплений у полон. Захар не
йме віри дим словам: Максим краще дасть себе порубати, ніж віддасться в
неволю. Але Максим боровся сміливо, і лише підступом та силою вдалося
взяти його та закувати в залізні пута.
На душі в Захара Беркута туга та тривога: небезпека загрожує громаді,
син у полоні, як воно буде? Та чи здобудуть вони перемогу? Сама природа
ніби передчуває біду: ревуть тури, виють вовки, навіть земля глухо
стугонить.
Захар Беркут усвідомлює свій обов'язок ватажка навіть тоді, коли боярин
Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із долини, а за це
віддати полоненого Максима живим. Люди розуміють, який біль крає зараз
батьківське серце Захара, і пропонують прийняти пропозицію. Але старий
Беркут у цей час — насамперед громадський ватажок. Він відмовляється,
тому що звільнені монголи обов'язково підуть нищити сусідів, які зовсім
не готові до бою й зазнають ще страшніших втрат. Захар підкорює
батьківські почуття громадським інтересам і твердо відповідає
монгольському посланцеві: "Або ми всі загинемо, або ви всі — іншого
вибору нема".
У героїчній боротьбі тухольцям пощастило розбити монголо-татар, та
залишилася ще купка ворогів, які потопали. Серед них були ворожий
воєначальник Бурунда й Максим Беркут.
Вороги просять відпустити їх в обмін на життя молодого Беркута. І цього
разу Захар незламний. Приборкавши батьківські почуття, він розуміє, що
звільнені монголи не простять загибелі свого війська й наведуть на Тухлю
ще більшу силу. "Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч
один ворог нашого краю!" — каже старий Беркут і своєю рукою посилає
величезний камінь у купу ворогів, де був і його син. Але не витримало
серце батька: Захар "тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками,
ридав тяжко". Його можна зрозуміти. Але в грізний для народу час старий
Беркут показав надзвичайну твердість, стійкість, силу духу.
У своїй останній промові перед громадою Захар Беркут зазначає, що
тухольці перемогли не лише завдяки зброї, а й за допомогою мудрості,
згуртованості, дружби. Слова старого Беркута звучать як заповіт
нащадкам: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися
купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа
сила не побідить вас".
Іван Франко втілив в образі Захара Беркута мудрість народу, його
прагнення жити в злагоді та мирній праці. Своєю повістю Великий Каменяр
закликає нас любити свій народ і свою країну, яка стільки страждала, а
ще більш за все цінувати згуртованість і єдність, які роблять будь-яку
громаду непереможною.
<span />
<span>Дуже часто, коли я йду зі школи, мене турбують спокійні в дрімоті вулиці, замріяні тьмяні будинку. Коли я йду додому я здійснюю цікаве швидкоплинне подорож, я наче відкриваю похмурий завісу сонного міста і знаходжу навіть в цьому щось унікальне і красиве та це дуже просто, потрібно лише запалити в собі ниточку фантазії... і все змінюється... Сірі будинки світилися яскраво-жовтими квадратиками, а в цих яскравих віконцях вирувало життя, жили різні долі різних людей. Але в цьому я не хотіла розбиратися, навіть не дивлячись на свою легкість їх долі надійно приховували тонкі ажурні мережива або навпаки таємничі темні штори....в цьому щось є... Тонкий місячний шлейф огортав глибокі снігові шапки, далеку лісову далечінь, цей шлейф, чим далі спускався від місяця, тим більше розсипався на загадкову алмазну доріжку, яка входила в танець сніжинок, і тут все починало грати, зима знаходить свій справжній святковий дух! Де панує гармонія і краса! Доторкнутися до зірки... я думаю, багато б не відмовилися від такої пропозиції, але ці небесні світила так далекі, що нам залишається лише мріяти і спостерігати за їх неповторним блиском. Але в моєму маленькому казковому зимовому \" світі" можна все! Тут є одне єдине правило це - мрій і фантазуй! Коли подивишся вгору, кожна повітряна хитромудра сніжинка щось танцює! Будь то королівський вальс або місячна - хода Майкла Джексона, руху сніжинки граціозні і швидкі, але, не дивлячись на їх швидкість я встигаю помітити в них природне зв'язаність, і без них зима була б неповноцінною! А тепер я дивлюся на зірки, і створюється враження, що блиск маленької зірочки, спускаючись на землю, одягає на себе білосніжні вбрання і стає усіма нами вже знайомої сніжинкою, ось це здорово! І ось одна сніжинка самотньо приземлилася на мою теплу рукавичку, я відчула щось яскраве і світле, ніби це справді світ який-небудь самотньої зірочки з іншої галактики так довго летів на землю, тільки що б прилетіти до мене на руку, ось вона природна турбота! Це справжнє тепло! Щось космічне... здається неможливим... а насправді це все неможливе можна \"перешити\" нитками фантазії... і все вийде!</span>
