Я вважаю, що героями стають лише ті люди, які можуть пожертвувати собою заради блага інших. Героїзм, як на мене, і є найвищим виявом людяності.
По-перше, тільки по-справжньому шляхетні люди, яким властиві співчуття, відповідальність, здатні відчувати чужу біду й віддати своє життя заради інших. Та часто героїзм є платою за чиюсь недосконалість, несправедливість. Можна пригадати чимало яскравих прикладів образного висвітлення цієї думки. Одним із найкращих серед них є Джон Коффі — головний герой роману Стівена Кінга «Зелена миля». Цей чоловік за допомогою свого дару намагається врятувати від смерті двох дівчат, хоча його самого можуть запідозрити в убивстві. Урешті-решт, його засуджують до смертної кари за злочин, якого він не скоював, але на боці цієї мужньої та благородної людини — правда й читацькі симпатії.
По-друге, героїзм виявляється за якихось незвичайних, особливих умов, у які потрапляє той, хто мусить миттєво зробити свій вибір (а для цього він має бути щонайменше порядною людиною). Шкода тільки, що такі обставини часто виникають унаслідок безвідповідальності тих, чиїм посадовим обов’язком було уникнути таких ситуацій. Тому в героїчному гостро відчувається неминучий трагізм жертви, розплати за чужу вину. Прикладів цього і в історії, і в сучасному житті скільки завгодно: подвиг пожежників-ліквідаторів на Чорнобильській АЕС, самовідданість Небесної сотні, героїзм волонтерів під час АТО, які, ризикуючи життям, нехтуючи небезпеку, даючи власні кошти, допомагають бійцям і біженцям, що потребують їхньої допомоги.
Отже, на героїзм здатні лише мужні й шляхетні люди; він потребує готовності в надзвичайно важливий момент зробити вибір на користь тих, кому потрібні твої зусилля. Звичайно, це властиво тільки високоморальним людям і виявляється в їхніх учинках не щодня, а за особливих трагічних обставин, які вимагають жертовності.
Дружба це древня і велика сила народів. дружба раніше означало "разом,зграя". зараз дружба це великі почуття до обох людей. Якщо це хлопець та дівчина буде любов, якщо ж хлопець і хлопець буде кам`я на дружба!
Ось і настала нарешті довгоочікувана зима: випав перший сніжок,
потягнуло морозцем, іній розмалював вікна. З птахів, велика частина яких
полетіла на південь, залишилися небагато; незвична тиша лише зрідка
порушується шурхотом чиїхось обережних лапок Даком снігу, що впав з
ялини. Звірі розділилися на дві групки: одна міцно спить в теплій нірці,
інша метається в пошуках корму.
Ведмеді солодко сплять у барлозі,
посмоктуючи лапу - ніхто не порушує ідилію лісу протяжним ревом і
хрускотом ламаються гілок. Лише вовк, упустили видобуток, зрідка завиє
протяжно на весь ліс; одинокий лось обережно пронесеться мимо, не
зачепивши ні гілочки.
Неподалік від лісу стоїть село: видно черепичні
дахи, чутний гавкіт собак, цівки диму направляються в небо. Ось мужичок
вийде за хвіртку з відрами і попрямує до колодязя, вода в ньому
замерзла - піде мужичок назад в хату і повернеться з сокирою.
Неможливо не замилуватися і красотою сніжного поля - прекрасна пора року зима.
Ці слова І. Багряного в його романі «Сад Гетсиманський» передають
дух жорстокої епохи в житті українського народу, епохи репресій та
поневірянь, підозри та зради. Багряний узявся за розгляд такої непростої
теми тому, що він сам був свідком цих подій: він був заарештований,
довго знаходився у в’язниці, але йому все ж пощастило залишитися після
всього цього живим. Отже, роман «Сад Гетсиманський» містить автобіографічні факти.
Назву «Сад Гетсиманський» було взято Іваном Багряним з Біблії. Сад
Гетсиманський — місце, де Юда зрадив Христа. Зраджено було і головного
героя твору Андрія Чумака. Він втік з табору, де знаходився за свої
погляди, і повернувся додому на похорон батька. Але вдома він не встиг
пробути і доби: до його хати приходять працівники НКВС і забирають
Андрія з собою. По дорозі до в’язниці він помічає зміни рідного міста,
де довго не був: кругом червоний колір, фарби облупилися. Колись цей
колір був кольором революції, а тепер став кольором насильства і страху.
Також він помічає зміни в обличчях людей. Люди «засмоктані, виснажені,
обдерті. Зосереджені в собі, позначені тавром суворої професії».
В’язниця знаходилась в Харкові на вулиці Раднаркомівській. Це велике
місто теж змінилося, тепер Харків був «понурий, припорошений сажою і
посипаний сміттям». Негативні враження Андрія доповнює зустріч з
працівником НКВС товаришкою Нечаєвою. Нахабство, брутальні вислови з її
вуст — все це не схоже на поведінку жінки, яка в уяві Андрія повинна
бути лагідною та ніжною. Будинок управління НКВС називали
«фабрика-кухня». Андрій чує, як працює конвеєр
«фабрики-кухні».
Звідусіль чути стогін людей та страшні відгуки мордування. Органи
безпеки знищують «ворогів народу». Ці «вороги народу» — найосвіченіші
люди: інженери, професори, студенти, письменники
Єдина іх вина в тому, що вони мають здатність мислити, а не сліпо вірити в ідеали.
Андрій на собі відчуває ті нелюдські умови, в яких треба жити: тіснота,
духота, відсутність їжі. Для тоталітарного режиму людина — це «дірка
від бублика». В СРСР людей вистачить». Всі ці жорстокі тортури повинні
вбити в людях всі прагнення, перетворити їх в оті «дірки». Ця система
намагається зламати у людей бажання кращого життя, хоче зробити з них
слухняні машини. Але чи можуть сотні тисяч людей бути ворогами народу? В
одному з діалогів зі слідчим Андрій каже, що один чоловік може бути
ворогом народу, десять може, тисяча, але мільйони людей — це не вороги
народу, це сам народ. Отже всі люди, які будували цю країну,
сподіваючись на краще, зараз за ґратами в’язниць. Тому не випадково
кульмінацією твору є поява в камері дідуся. — Карла Маркса. Кругом була
атмосфера недовіри і зради. Немало з колишніх відомих революціонерів, а
також самих працівників служби безпеки також могли опинитися серед
«ворогів народу». Можна було «завербувати» будь-якого працівника цієї
установи: треба було» лише звинуватити його перед начальством в тій
самій «контрреволюційній діяльності». Всі наглядачі поводилися з
в’язнями дуже суворо, але був з них один не прізвище Мельник. Всі в’язні
його дуже поважали за його добрість, казали, що він єдина людина в цій
установі. Коли потім Андрій дізнався, що Мельник власноручно
розстрілював людей, його це дуже вразило. Таку саме дволикість мав і
тодішній режим. Широкі маси людей бачили в ньому своє щастя, своє
спасіння, але мало хто знав про те, що діялося за стінами в’язниць
кожного міста цієї країни, бо звідти вже ніхто не повертався. Уряд лив
невинну кров народу, який його так підтримував. Мельник уособлює в собі
весь державний лад.
Іван Багряний детально досліджує всі дрібниці
в’язничного життя. На п’ятистах сторінках роману він до дрібниць
зображує побут в’язнів, засоби ведіння слідства, характеризує майже
кожного героя цього твору, розповідає про звинувачення, які висувались
в’язням.
