Серед густого високого сосняку росла тендітна берізка. Як вона сюди
потрапила знав хіба старий дятел, бо він знав усе. Інші тільки
здогадувались: можливо вітер заніс сюди зернятко, а може то птахи,
несучи на своє нове гніздо гілку в дзьобі, привітались із сусідами під
час польоту. Як би там не було, а виросла вона саме тут серед міцних
товстокорих сосен. Ті, можливо, із благородства, помітивши що вона така
маленька, тонкокора і тендітна – розступились, даючи найбільше світла
молодій сестриці, тому навколо берізки була невеличка галявина. Всі в
лісі полюбили берізку, за її незвичайні білокорі гілки. Навіть галасливі
сороки злітались сюди посперечатись у кого з них біліші боки і кому
більш пасує посидіти на цих білесеньких вітах. Сосни затуляли її від
холодних злих зимових вітрів і вона зростала красунею. Будь хто
мандруючи лісом не міг не замилуватись помітивши її. Ні в кого не
піднімалась рука образити красуню.
В той день було сонячно, люті сніжні місяці уже минули і до лісу
завітала весна. Сніг потемнів просів і в деяких місцях уже грілись на
сонці темні лисини землі, вкритої прілим листом. Берізка мружилась
проти сонця, підставляючи лагідному промінню свої ніжні віти. Вона дуже
любила весну: гамірливу, веселу, радісну, що приходила на зміну зимовій
тиші. Заслуховувалась гомоном дрібного птаства, дзижчанням пробуджених
теплом комах берізка привітно махала білими гілками першим ключам
гусей, що повертались із вирію. Вони пролітали зовсім низько і голосно
кричали над лісом. Все наповнювалось новими невідомими весняними
пахощами.
Несподівано, десь із глибини лісу, до берізки долинули звуки кроків по
мокрому розлізлому снігу і тріск гілок. Лісом ішла Недобра людина. Чому
саме недобра? Від неї навкруги розходилось недобро . Уся її одежа,
постава і погляд виділяли недобро. Сірий плащ, застебнутий під саму шию,
сіра плетена шапка натягнена на самі очі, чорні гумові чоботи, жовте
загострене обличчя, тонкі губи, маленькі злі очі з колючим поглядом. Все
свідчило в цій людині вмерла любов. Вона йшла по лісі і щось постійно
бубоніла собі під ніс. Недобра людина не любила весни, не любила нічого
красивого живого, та й нічого на світі вона не любила. Тримаючи в руках
палицю, вона іноді зупинялась і з люттю збивала сухі сучки із молодих
сосен. Навіть гамірливі птахи притихли на вершечках взрівши Недобру
людину.
- Яка паршива ця погода. Ненавиджу цей мокрий сніг. Ніде немає порядку!
Гілки чіпляються за плащ. Сосни ростуть не рядами. Не має порядку ніде. А
це ще, що за деревина? Всі сірі, а вона біла! Що краща за всіх?
Недобра людина підійшла до берізки і кілька разів труснула, намагаючись зігнути красуню. Потім вдарила палицею по корі.
- Куди дивляться лісники, чому не зрубають? Ну немає в нас ніде порядку! Навіть в лісі не можна відпочити.
Недобра людина набрала в жменю мокрої землі й заходилась вимазувати
білий стовбур. Потім підстрибнула, вхопила кілька ніжних гілок, зі
злістю відломила і кинула на сніг. Із ранок потік сік. Недобра людина
спробувала сік на смак.
- Гіркий, тьху! Не ма порядку! – Хляпаючи по розкислому снігу своїми здоровенними чобітьми Недобра людина пішла собі далі.
А берізка заплакала. І плакала вона не так від болю, хоча поламані
гілки дуже боліли, як від образи. Для чого, для чого було тій людині так
вчиняти з нею? Тільки тому що в неї білі гілки? Нащо було ламати, хіба ж
вона заважала їй пройти, чи не було інших сухих гілок? Але ніхто не чув
плачу берізки. Та якби Недобра людина і почула берізку, то не змогла б
відповісти, бо й сама не знала для чого вона це зробила - просто вона
була недобра.
Сльози текли, капотіли із зламаних гілок на посірілий сніг і сльози ті
були дійсно гіркі. Берізці було гірко, вона не розуміла, як можна в
такий весняний погожий день робити зло. Її сльози нестримно капотіли
вимиваючи в талому снігу ямки.
І тут, там під прілим листом, куди збігали берізчині сльози щось
заворушилось. Злежаний лист піднявся і звідти визирнули тендітні білі
голівки. За кілька хвилин поляна навколо берізки вкрилася чарівними
білими пахучими квітами. Їх голівки на тонесеньких шийках дзеленчали,
ніби дзвоники.
- Чому так гірко, навколо ж весна? Не плач красуне, ми виросли із
твоїх сліз, щоб звеселити тебе. Щоб першими привітати з весною. Відтепер
кожна людина навіть недобра побачивши нас посміхнеться і в неї на душі
розтане, отой злий, холодний камінь.
Вся галявинка знову наповнилась весною. Берізка посміхнулась, їй уже
не боліли свіжі рани і вона щедро поливала квіти своїм, уже солодким
соком.
Людей у світі багато.Та досягає мети лише той, хто багато робить для цього.У кожної середньостатистичної людини є мрія.Не важливо який в тебе соціальний статус чи коло спілкування, всі ми мріємо змінити життя на краще. Щоб мрія здійснилася, треба вірити у себе і свої сили, бути цілеспрямованим і найголовніше - не просто "чесати" язиками, а втілювати мету у реальність.<span>Тільки таким шляхом можна здійснити те, що колись було лише тільки мрією.</span>
