Цитатна характеристика Павла:• відокремленість від оточуючих: «Якого не прийнято, то й той сидить тут, осторонь, і з цікавістю стежить за грою»;• доброта: «...за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця...» (Дід Антип про хлопця)• рухливість: «...ішов перехильцем, як качка, коливаючи своїм химерним горбом, і якось кумедно махав руками, вивертаючи долоні»;• вміння спілкуватися з дітьми: «...слухали його поважну, навчаючу мову, коли він що розповідав їм або роз’яснюючи, як треба гратись, або розказуючи якусь цікаву побрехеньку чи довгу заплутану казочку»;• «пам’ять у Павла прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць...»• самотність: «Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті з своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними»;• лагідність, доброта: «...гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним»;• любов до природи: «...любив звірят, любив пташок, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам»;<span>• доля хлопця (дід): «З їхньою долею далеко не заїдеш. живе ненька, живе дід, той доля жива, а помремо...» ,«ех, дала серце, та не дала вроди... А нема вроди, нема й щастя. І завіщо покарав Господь?»</span>
У сучасному світі майже не знайти людей, які скажуть вам правду. Хоч в книжках, в інтернеті, в підручниках пишуть, що треба казати та не всі роблять так, як треба. Деякі хочуть тебе підставити, деякі випадково кажуть, бо може й не знають достовірної інформаціі.
Так, але давайте уявимо світ де панує лише правда. Коли люди допомагають одне одному, не бажають зла. А навпаки. Де наприклад навіть депутати після виборів виконають свої обіцянки. Де учневі, який не прийшов до школи з поважної причини, однокласник скаже вірне домашнє завдання. Де діти не обманють своїх батьків, тощо. Але давайте почнемо з себе може тоді і всі будуть триматися гарного прикладу.
Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», то
трохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору?
«Мабуть, фантастика», — подумалося мені. Але насправді виявилося, що цей
твір — чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своє
дитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чи
зауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, з
І’виховною метою» розповідають, яким слухняним та розумним ріс батько
хлопчика. Влакитна дитина — це ангел, якась ідеальна дитина, певно, яка
реально й не існує: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та
мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє
рожевими щічками й докірливо дивиться на забілку повними всіх на світі
чеснот голубими очима».
Проте батько-пі чомусь стає трохи ніяково, як і його
синові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: «Адже коли б
оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б»
клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з
обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж,
лишилося б у моїх жменях!»
Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний місток
пам’яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а по
другий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли б
місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина
все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим —
місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою «прірвою», а по
той бік — прожиті роки: «І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду
ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». Але
невблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він був
хлопчаком… Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток із
дорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнні
роки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві — з
молодою мамою, молодшим братом, друзями.
Статків у родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в
приміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати,
учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопець
читав на уроці «Тараса Бульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці,
не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули
проводять на річці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть
висловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на
берегах таких чистих і веселих річок’, не можуть бути злими й похмурими.
А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі
городи та садки!
Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати
дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись, завуча, випадково ковтає
жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. І
сміх, і гріх, як то кажуть!
З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича,
Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники
навіть допомогли одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника
вчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем.
Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов’ю Анатолій
Дімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалися
довірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи не
лає та не б’є своїх синів. Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща в
світі!»
Отже, Толя — не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у
шкільному житті якого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, що
Анатолій Дімаров, пам’ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще
розуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у
житті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати,
відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й
справедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.
<span> </span>