1.Любов Олеся до зими.
2.Спостережливість хлопчика.
3.Мрії Олеся.Чутливість до краси природи.
4.Укок Малювання.Непорузуміння вчительки.
5.Характеристика дядьками Олеся.
6.Питання до діда Прокопа.Дід вчить хлопчика ,як треба жити.
7.Біль і образа Олеся.
8.Сон хлопчика. Новий день
Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала…» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в’яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
<span>Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.</span>
Мова — найцінніший скарб народу Твори з мови
<span>
Багата і барвиста мова українського народу. У піснях, казках,
прислів’ях і приказках — життя і мудрість народу, його характер, мрії
про щастя.
Але скільки судилося пережити, щоб ми зараз, у XXI столітті, могли сміливо, без перешкод, спілкуватися нею.
Вона прийшла до нас від наших прадідів, збагатившись і відшліфувавшись протягом багатьох століть.
Наші дідусі й бабусі розказують нам, як її забороняли і знищували. І,
відверто кажучи, нашим можновладцям це майже вдалося. За довгі роки
кріпаччини, існування Радянського Союзу безліч шкіл з українською мовою
навчання перестали існувати. </span><span>
Історія України та її культура вивчалися лише з того боку, з якого
хотіли бачити їх керівники великої держави. Ми майже втратили своє
коріння, забули мову, бо перестали нею спілкуватися.
Сьогодні українська мова офіційно визнана державною мовою України. Але
довго ще будемо йти до того, щоб кожен житель України спілкувався
українською… Можливо, ніколи цього й не досягнемо. Але не слід опускати
руки, треба братися до роботи — відродження і становлення рідної мови, і
не слід чекати, поки це зробить хтось інший. Почнемо з себе, з
найменшого, що в наших силах, — почнемо спілкуватися нею. І тоді з
гордістю зможемо сказати:
О мово рідна! Їй гаряче
Віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
Й народу нашого нема.</span>
.....
Зовнішність людини не відіграє ніяку роль,головне її "внутрішня зовнішність" ,тобто душа та серце.Тому,ж потрібно людину оцінювати не за зовнішністю,а за душою та серцем.
Мабуть йшлося про те,що так, мы живемо в цiй невмиручiй добi вiдродження, як казав Захар Берут.Але щоб вона незникала треба ii не порушувати:не воювати(Як в повiстi "Захар Беркут" коли йшла вiйна мiж татато-монгольською навалою),не красти,не ображати та iнше....Багато столiть йшли вiйни iз-за непорозумiнь людей.Нашi дiди та прадiди проливали дорогоцiнну кров за нашi днi-за днi без вiйн,вбивст,крадiжок.Чи можем тепер ми iх порушувати?Чи змогли б?