Мартин Боруля – це головний герой однойменної трагікомедії Івана Карпенка-Карого. За соціальним статусом Мартин - заможний селянин. Але він має заповітне бажання: повернути собі колись втрачене дворянство. На шляху до своєї мети він часто втрачає здоровий глузд і попадає у комічні ситуації.
Риси характеру: загалом, він добра людина. Мартин не знущається з людей, що бідніші за нього. До того, як зосередитися на нав'язливій ідеї стати дворянином, Мартин добре виховував своїх дітей. Його донька Марися говорить про це: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє». Мартин любить свою родину і прагне стати дворянином, щоб хоч його нащадки бути в змозі постояти за себе, щоб їх не могли безкарно ображати: "що не всякий на них крикне: бидло! теля!".
Комізм образу Мартина Борулі полягає у тому, що він намагається копіювати зовнішні ознаки класу, до якого він не належить, причому так, як він це розуміє. Йому чужі дворянські звички та спосіб життя, але він уперто намагається прищепити їх своїй родині і собі самому. "Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по_мужичи: мамо, тато... треба так казать, як дворянські діти кажуть".
Він хоче видати доньку за "благородного", влаштовує сина на роботу чиновником і навіть радить йому порвати з другом дитинства, бо той селянин: "Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна…" Як і мольєрівського Журдена, Мартина дурять (зокрема, повіренний Тренделєв) і не розуміють (друзі та родичі хочуть, щоб він знову став таким, яким був раніше - звичайним чоловіком). Врешті-решт, усі починання Борулі, спрямовані на досягнення його мети, завершуються поразкою. Ідея п’єси полягає у тому, що людина, яка захоплюється фальшивими цінностями та соромиться бути собою, завжди буде смішною.
П’єса "Мартин Боруля" не сходить зі сцена українських театрів уже понад сто років. Вона має успух завдяки психологічній переконливості образів, гумору та гострій злободенності. У свій час роль Мартина Борулі талановито грав і сам І. Карпенко-Карий.
Важко описати що таке щастя взагалі. Це, напевне, той стан душі коли світ навколо в найяскравіших кольрах і посмішка не зникає з обличча. Як приємно робити щасливим інших, дарувати своє добро, допомагати і просто усвідомлювати, що в наших власних силах зробити своє життя і життя інших хоч трішки кращим.
У оповіданні Олекси Стороженка “Скарб” щастя само прийшло до лежня Павлуся, який нічого не робив, а тільки спав. Але то умовне щастя, за ним стояла важка праця інших людей ради задоволення Павлуся. А от в оповіданні “Цвіт щастя” Б.Лепкого маленький хлопчик сам вирішив шукати загадкову квітку щастя, хоч вона, за розповідями матусі, далеко. Він глибоко вірить у чарівну силу квітки щастя, прагне її знайти, не боїться жодних перешкод; він мрійник. Герой пізнає життя, не залишає надії знайти квітку щастя. Вже сам пошук робить його щасливим.
Протиборство добра й зла триває споконвіку. Воно триватиме, мабуть, вічно. Це дві протилежні сили, які щільно взаємодіють між собою. Кожна прагне переважати над іншою, ширитися та заволодівати більшою кількістю прибічників. Не є важливим, як ми називаємо їх: добро та зло, Бог та Диявол, істина й облуда тощо. Важливо знайти собі місце у межах цієї вічної суперечки.<span>
<span /></span>
Михайлик – головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Це дев’яти-десятирічний жвавий сільський хлопчик, змалку любить природу, із захопленням сприймає весь світ навколо. Допитливий – часто розмовляв з дідусем про явища природи, спостерігав за рослинами; розумний, любив багато читати попри заборону мами, обожнював ходити до школи, вчитися, навіть у лютий мороз, навіть без чобіт. Був щедрим, добросердечним, співчутливим, пожалів жебрачку з дитиною. Любив і поважав своїх батьків, дідуся, бабусю.•
«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі… ».
• «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка….Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».• «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
• «Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».• «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…»
• «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
<span>• Мар’яна —> Михайлику: «І вчися…та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»</span>
Ответ:
"Гроші — всьому голова", "Ох, земелько, свята земелько, Божа ти донечко!" — в пориві проголошує Калитка. Але тут же розкривається і причина цієї розчуленості хижака: "Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки. Приобрітав би тебе без ліку...",
"Всю землю навкруги скуплю. Ідеш день — чия земля? Калитчина; їдеш два — чия земля? Калитчина; їдеш три — чия земля? Калитчина... Диханіє спирає..." Жадоба збагачення стала єдиною всепоглинаючою пристрастю глитая. Вона заполонила всі його помисли, він навіть уві сні марить: "Кругом, кругом усе моє".В одруженні сина він шукає лише наживи: "Мені треба невістку з приданим, з грішми".Калитка заздрить Жолудеві, Пузиреві і докладає всіх зусиль, щоб взяти верх над ними. Він вирішує, що Жолудь "не іначе, як нечистим путьом" досягнув свого багатства.
