Лис Микита злодій є.
Він сумління, честь і віру
За дриглі, горівки міру
Без вагання продає.
Таж то нехрист, таж то Юда!
Патріот - у нього злуда!
Хто ж добра б від нього ждав?
Знаю я його натуру!
Він царя б жидам на шкуру
За свинини фунт продав.
"Підла креатуро!
Ти ще тут хвостом вертиш!
Смієш прав допоминаться!
Нам ще хочеш підлизаться!
Ні, вже нас не підлестиші
"Підла креатуро!
Ти ще тут хвостом вертиш!
Смієш прав допоминаться!
Нам ще хочеш підлизаться!
Ні, вже нас не підлестиші
Стою,а переді мною спокійне море,десь літають чайки.Помірний вітер хита дерева туди-сюди.
Повість авторства Григіра Тютюнника під назвою «Климко» може викликати у багатьох людей жалість до тих, хто страждає під час військових дій, в тому числі і до головного героя цієї повісті – хлопчика по імені Климко. У його житті сталося те, чого він ніяк не заслуговував – йому довелося жити під час війни, стикатися з величезною кількістю проблем, які він ніяк не міг подолати.
Дана повість закінчується так, що жалю до Климка виникає ще більше, ніж за час всього прочитання. Він захворів, але відчував обов’язок перед іншими людьми, а тому вирушив у дорогу в інше місто. За час своєї дороги Климко був викинутий з поїзда, і йому потрібно було пройти 60 км пішки. По дорозі він побачив погоню, почув постріли. Мабуть, щось потрапило і в нього, адже автор закінчує повість тим, що Климко падає на землю, а його пожитки розсипаються. Така авторська кінцівка однозначно натякає на те, що Климко міг загинути від поранення. Проте особисто мені хочеться бути оптимістом і вірити в краще, а саме в порятунок настільки цікавого і симпатичного особисто для мене героя всієї цієї повісті.
Його падіння від поранення далеко не означає смерті. Тому закінчення можна придумати і в оптимістичному ключі. Я думаю, далі Климка підібрали добрі люди, тому що не хотіли залишати маленького хлопчика вмирати поруч із залізницею. На щастя, він не помер по дорозі до лікаря. При цьому йому попався лікар, який не так давно сам втратив дитину, а тому відчував особливу відповідальність за життя і здоров’я хлопчика. Він доклав усіх зусиль для того, щоб Климко вижив, і в результаті хлопчик одужав після серйозного поранення. Лікар, який оперував, як раз зібрався в інше, більш спокійне місто, де військові дії не були настільки активними. Климко погодився відправитися разом з ним, щоб стати його помічником. На новому місці він отримав достатні знання, щоб допомагати лікареві. Він поступово навчався у лікаря, щоб, зрештою, стати йому належної зміною. З Климка вийшов дуже хороший лікар, який пам’ятав про свої проблеми в житті, а тому був налаштований допомагати людям, робити для них все, що можливо, і рятувати як можна більшої життів.
Як мені здається, завжди потрібно намагатися бути оптимістом. Саме з цієї причини я придумав досить оптимістичне закінчення до цієї повісті авторства Григіра Тютюнника. Не думаю, що мій варіант подій виглядає зовсім нереалістичним. Климко заслуговував того, щоб йому все-таки пощастило, і він вижив. Крім того, він був дуже відповідальною людиною, а тому відповідальна професія лікаря напевно йому б підійшла.
В последнее время для детей издается огромное количество книг – как те книги, что мы помним из своего детства, так и новые. Радует, что иной раз возрождают к жизни и забытые книги.
Мне очень жаль, что до сих пор ни одно русскоязычное издательство не взялось за переиздание замечательного произведения украинского писателя Всеволода Нестайко «Тореадоры из Васюковки». К счастью, электронный вариант доступен, а читающие по-украински могут купить книгу – в 2004 году ее переиздавали.
Эту книжку мне подарила знакомая, и это была, что называется, любовь с первого взгляда и на всю жизнь. Я сначала читала ее по-русски, а потом специально приобрела себе украинскую версию. И сразу хочу сказать: те, кто владеет украинским языком, должны обязательно прочитать ее в оригинале. Это такое удовольствие, что не передать словами! Пир души! Но и русский перевод вполне достойный. Понравилось, что переводчик сохранил некоторые украинизмы, которые нисколько не мешают пониманию, но между тем передают колорит и явно указывают на то, что место действия – Украина.
Жили-были на свете два закадычных друга: Ява Рень и Павлуша Завгородний. Это были такие хлопцы, что, как говорили односельчане « нет на них хорошего батога». Их проделкам, как мне кажется, могут позавидовать такие известные литературные озорники, как Карлсон, Эмиль из Леннеберги и Пеппи Длинныйчулок. По крайней мере, никого из них не угораздило заблудиться в кукурузе, отправиться на необитаемый остров, пытаться построить метро под сараем и устроить бой быков. Задумка про метро была просто грандиозная, самое главное – система оплаты: со всех 3 копейки, родственники бесплатно, а с учительницы математики – 5 копеек.
Но, как любая хорошая детская книга, «Тореадоры из Васюковки» - это не только смешной рассказ о проказах. Эта книга прежде всего о настоящей дружбе. Невольно хочется сравнить Яву и Павлушу с мушкетерами: пусть их всего лишь двое, но они показывают пример того, как надо дружить. Они в самом деле готовы друг за другом и в огонь, и в воду, делят вместе не только радости, но и печали.
Я считаю, что высшее мастерство детского писателя состоит в том, чтобы писать не о детях, а для детей. Когда я читала эту книгу в детстве, ни минуты не сомневалась, что эти истории о своей жизни рассказали сами главные герои. Да, на обложке стоит имя автора, взрослого человека, но об этом как-то забываешь.