У творах поета Тараса Шевченка поряд з фігурами народних месників, борців - визволителів особливе місце займають образи жінки з дитиною, дівчата, сестри, трудящої матері. І це при тому, що Шевченко ріс без матері, жив з мачухою, яка його недолюблювала. Він був нещасний в особистому житті, і навіть після того як став вже не кріпаком, а вільною людиною, одружитися не встиг, дітей також не було. Такий нещасний в особистому житті, тим не менш Тарас Шевченко у своїй ліриці найчистішу і тому найвищу красу бачив тільки в матері, в жінці. Дітей він любив, співчував знедоленим, улюблений образ для нього - мати з дитиною. Це дуже добре видно з вірша "Сон".
Для поета Шевченка жіноча кріпосна неволя була справжньою болем, яка пульсувала в його серці. Адже його рідна мати була кріпак і померла не вільною.
Шевченківські героїні не тільки вміють терпіти позбавлення і страждання, вони також можуть мстити своїм кривдникам і поневолювачам. Збожеволівши від нанесеної образи Оксана підпалює будинок кривдника; Марина вбиває свого пана, який понівечив дівчині молодість; вся палаюча гнівом відьма мстить розпусникові-пану ...
...
Життя дається кожній людині для того, щоб залишити після себе гідний слід на землі. Для цього потрібно робити добро, допомагати батькам, поважати старших. Я кожного дня бачу як у маршрутках все частіше стали уступати місця старшим, як допомагають стареньким людям переходити дорогу. На мою думку, у цьому й полягає щастя - жити комусь допомагаючи. Вдихати на повні груди життя, відчувати запах ранішньої весни, милуватися заходом сонця - для мене це теж є щастям. Життя полягає не в тому, щоб стати мультимільйонером, а в простій допомозі людині. Життя дається нам один раз, тому ми не мусимо його марнувати на якісь там модні і стильні вечірки чи яскраво-сліпучі сукні. Можу навести невеличкий приклад зі свого життя. Наприклад, у моєму селі, на городі між грудками землі я помітила невеличку павутинку, яка бриніла, наче скрипка Страдіварі. Комусь це може видатися дивним, що проста дівчина змогла побачити такий дивний феномен. Але в цій живій павутинці, яку колихав вітер, втілено своєрідне щастя - щастя глибокого спокою, чистоти, первозданності думок. Мені хочеться вічно слухати цей звук павутинки. Хто б там, що не казав, а життя таки непередбачуване. Деякі люди можуть бачити те, чого не помічають інші. Я теж відношусь до цих людей. Комусь здадуться ці люди дивними. Але може це дивне життя людей і врятує світ, видозмінить його у кращу сторону. Ось у цьому й полягає щастя.
Велел раз пан Каньовский поставить среди пустого поля ворота, а около них - несколько гайдуков с плетьми. Вот они и следят: кто едет полем напрямик и думает: «Мне, мол, какое дело, что стоят там какие-то ворота, где нету дороги». И как закричат гайдуки:
- Сто-ой!
Бедняга останавливается, видит, что это гайдуки помещичьи. А те враз к нему:
- Ах ты, такой-сякой, куда едешь? Разве не видишь, что тут наш ясновельможный пан ворота поставил? Ты как думаешь, зачем он это сделал? Зачем средства на это тратил? А затем, чтоб такие вот дураки, как ты, не ездили бы куда попало, а чтоб ехали через ворота, как полагается!
И стаскивают раба божьего с воза, раскладывают его среди поля, отсчитывают ему двадцать пять плетей да еще приговаривают:
- Это, чтобы ты знал, как за воротами ездить.
<span>пиріжок во так понятно</span>
СПАСИБО ТЕБЕ ТУТУТУТУУУ
ТЕБЕ