Повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» створена на глибокій народній основі, та й сам характер цього твору пов'язаний з рідною українською природою, з казкою та піснею. У повісті письменник дуже цікаво та яскраво розповів про часи свого дитинства, відобразив взаємини з однолітками і стосунки з дорослими.Не кожному з нас буде що розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас буде таке цікаве та наповнене життя, як у М. Стельмаха. Та кожен з нас повинен прагнути до того, щоб зробити своє життя не менш цікавим і яскравим, ніж у автора повісті, оповідь у якій ведеться від імені головного героя твору – хлопчика на ім’я Михайлик. Вже з перших рядків зрозуміло, що Михайлик – це сам Михайло Панасович Стельмах у дитинстві. Дитячі роки письменника припали на важкі двадцяті роки минулого століття, роки, коли відбувалося важке становлення нової радянської держави, роки, які супроводжувалися холодом, голодом і злиднями.Михайлик дуже цікаво розповідає про своє життя серед близьких та рідних йомулюдей, про своє ставлення до всього, що відбувається навколо нього, про своє ставлення до подій, свідком чи учасникяких йому самому доводиться бути. М. Стельмах розкриває образ Михайлика різноманітними засобами.Письменник використовує розповіді інших героїв повісті – розповіді про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, бабусі, дідуся, дядька Себастьяна тощо, а також такий цікавий прийом, як самохарактеристика. Хлопчик дуже любить легенди та казки, які розповідають йому бабуся та дідусь Дем’ян. Мабуть, завдяки цьому світ навколо хлопчика іноді здається йому якоюсь чарівною казкою. Казковими Михайлику ввижаються дятел на старій груші і перепілка в житі, запах різних трав у лісі та аромат жита у полі, зорі у високому небі та домашні тварини на подвір’ї. Все це хлопець любить и розуміє, як ніхто інший. Михайлик тонко відчуває красу природи, оберігає її і шанує.<span>З великою любов’ю та пошаною хлопчик описує людей, які виховали в ньому любов до книги, праці, краси й добра в житті. Це і матір з батьком, і дядько Себастьян, а особливо – дідусь Дем’ян з бабусею, спогадам про яких присвячена не одна сторінка повісті. На все життя запала в душу хлопцеві картина розставання з бабусею, яка не надовго пережила дідуся, картина її останньої вечері зі своєю родиною: «При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. I хоча її думи i очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже i мастила, i прибирала сьогодні в хаті, i нічого, крім душі, не боліло в неї». І вже тоді, навіть не усвідомлюючи цього, маленький Михайлик зрозумів, що «напевне, біль душі – найстрашніший біль» у житті людини».</span>
Жила-была крыша,и вот однажды ночью к ней заглянул кот.Он просто гулял и ему было скучно.Они весело поболтали про жителей дома,про других котов,про воробьёв и синичек,которые целыми днями летали и весело чирикали и тренькали.С тех пор кот каждую ночь приходил в гости к крыше,они разговаривали,смотрели на луну и звёзды и мечтали. Этим вечером крыша с нетерпеньем ждала своего пушистого друга,но прошёл час,другой,а его всё не было.Один за другим гас свет в окнах квартир,ярче сетила луна на небе,а кот,как сквозь землю провалился.И на следующую ночь крыша не дождалась хвостатого любимца.Она не на шутку встревожилась и полетела его искать.Крыша очень переживала,что с котом могло что-нибудь случиться! Она заглядывала в каждое окошко,прислушивалась к каждому разговору,спрашивала у других кошек.Пролетая мимо третьего этажа,в окне крыша увидела своего друга:тот лежал на кровати,рядом с ним сидела маленькая белокурая девочка,глаза которой были полны слёз.У кота была замотана шея мягким тёплым шарфом.Оказывается он просто заболел и лежал с температурой,а его хозяйка старалась по-быстрее его вылечить.Крыша помахала ему рукой и кот так обрадовался ей!<span> Через несколько дней кот поправился,снова,как и прежде,пишёл в гости к крыше,они весело болтали и каждый из них был по-настоящему счастлив!Как хорошо,когда у тебя есть такие замечательные друзья!</span>
Мужній, підданий,жалібний,сміливий,умний,талановитий,ризикований
Кохання це велике щастя, бо не кожній людині підвладні ці почуття.
Коли людина закохана вона немов би має крила за спиною. Це почуття надихає та окриляє її. Але коли кохання без відповіді, не взаємне, тоді цє почуття приносить біль та муки. Ми немаємо спокою, втрачаємо сон.
А коли кохання взаємне це справжня насолода. Ти прокидаєшся з радістю, ти відчуває щастя, ти любиш усіх.
Отже усе залежить від двох людей.
