Кожен з нас в тому чи іншому віці замислюється над питанням: що ж таке справжня дружба? Більшість людей, яких ми вважаємо своїми друзями, насправді всього лише наші знайомі, тобто ті, кого ми виділяємо з оточуючого нас суспільства. Нам відомі їх турботи, їх проблеми, ми вважаємо їх близькими нам людьми, звертаємося до них за допомогою і самі охоче допомагаємо їм у важкі часи. Здавалося б, прекрасні відносини – але таки немає повного одкровення. Ми не довіряємо їм свої найпотаємніші думки. Якщо до них приходить успіх, ми не радіємо за них так, як за самих себе. Це не сторонні нам люди, між ними існує певна близькість. Але чи можна назвати це дружбою?
Статус дружби можна привласнити тільки чесним, щирим стосункам, коли в них є взаємне почуття добра один до одного і готовність безкорисливо допомогти в будь-яку хвилину плюс душевна близькість.
Про дружбу можна міркувати вічно, як, наприклад, про сенс життя або про любов … Можна спостерігати її, але мало кому дано її щиро відчути. Скажу просто: “Дружба потрібна!” Дружба дає щасливу можливість прийняти іншу людину такою, якою вона є, не намагаючись переробити її під себе, пристосувати до власних потреб. Дружба – це радість спілкування, заснована на довірі та впевненості в надійності друга.
А ще хочеться сказати, що помиляються ті, хто стверджують, що дружба, яка існувала в далекому минулому, зникла в сучасному світі. Світ завжди буде наповнюватися друзями, які будуть постійно дарувати нам радість. Цінуйте друзів, адже це найпрекрасніші люди! Вони будуть з вами протягом усього життя!
Основа всякої дружби – це, звичайно ж, довіра. Я вважаю, що основний принцип дружби – не зраджувати один одного. Дружити – це вільно і добровільно ділитися тим, що важливо для мене: будь то моє майно, думки, почуття.
Але ділитися – не означає давати, ті, хто в «дружбі» дають або отримують, не мають ні найменшого задоволення від цього. Мені навіть шкода таких людей. Ділитися – це твоє бажання, щоб інша людина брала участь в тому, що тобі дороге. Довіра зміцнює дружбу. По суті, перевірка довіри і є перевірка дружби. Справжньому другу я довіряю безмежно. Я знаю, що друг не кине мене в біді і завжди допоможе, навіть якщо він зі мною не згоден. Дружня любов – найдорожче почуття. Дороге воно своєю незвичністю.
Звичайно, ніхто не ідеальний, навіть у друзів є недоліки, які можуть мені не подобатися. Але тим не менш, це друг. Більш того, навіть брехун не стане брехати другу, а ледар для друга зробить неможливе. Вибираючи друга, ми не шукаємо ідеалу, «богиню» або «принца на білому коні», нам просто потрібен той, на кого можна покластися, з яким нас пов’яжуть тісні стосунки і спільні цілі.
Звичайно, дружба менш емоційна, ніж любов, але найчастіше вона більш уразлива: зганьблену дружбу важче відновити, ніж любов, адже в любові присутнє бажання, а дружба заснована на довірі. Якщо людина не може більше довіряти другу, то все – дружба розбита. Звичайно, колишні друзі можуть і спілкуватися, і захоплюватися один одним, але раз немає довіри, немає і дружби. Втрачену довіру важко завоювати знову.
Як і все дороге, дружбу непросто придбати – за неї можна заплатити лише взаємної дружбою. Буває так, що ти хочеш з кимось подружитися, але процес розташування до себе цієї людини займає багато часу, перш ніж вона стане твоїм другом. Адже завоювати дружбу складно: про неї треба дбати як про троянду, бо вона крихка, і від одного випадкового дотику може звернутися в ніщо.
В українській літературі можна знайти багато прекрасних творів, в яких оспівується справжня дружба. Це і твори письменників минулих років, і твори сучасних авторів. Деякі з них ми вивчаємо за шкільною програмою. Серед сучасних творів, які висвітлюють дружні відношення, мені найбільш усього подобаються оповідання «Тореадори з Васюківки», головні герої якого Ява та Павлуша – наші ровесники, які були кращими друзями, і завжди були разом у своїх витівках. Це і оповідання «Звук павутинки», в якому зображена незвичайна дружба хлопчика Льоньки і старого вченого Адама, і оповідання «Митькозавр із Юрківки або Химера лісового озера», в якому ведеться оповідь про цікаві канікули двох шкільних друзів – Митька і Сергія, які влітку пережили низку надзвичайних пригод. Усі ці герої дуже різні між собою, але всіх їх об’єднує те, що своїми вчинками та відношеннями до своїх друзів вони можуть стати для нас прикладом справжньої дружби. Крім того, головні герої цих творів, окрім Адама, наші ровесники і дуже схожі на нас
<span>Якщо це тобы допоможе то ось цитатна характеристика Сави і Михайла </span>
<span>Сава: </span>
<span>Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного30[30] й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. </span>
<span>Але він - то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись... та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити! </span>
<span>Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорій усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. В тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року - на різдво, на Великдень, на храм і на Новий рік або в м'ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. А вже найліпша була для нього Рахіра... </span>
<span>Михайло: </span>
<span>І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою. </span>
<span>Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі. </span>
<span>Сава про нього так казав:"Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м'яке, як тісто!..".</span>
Твiр за романом Мiгеля де Сервантеса Сааведри Премудрий гiдальго Дон
Кiхот з Ламанчi Премудрий гiдальго Дон Кiхотз Ламанчi (1604-1607)
— книга, яка зробила свого автора популярним не тiльки у себе на
батькiвщинi — в Iспанiï, але й у всьому свiтi. Роман
займає друге мiсце за кiлькiстю мов, якими його перекладено (перше
мiсце посiдає Бiблiя), iм'я Дон Кiхота стало називним i
означає людину, яка нiзащо /нiколи не вiдступає вiд власних
уявлень про красу, добро, гуманнiсть. Дон Кiхот — це лицар,
готовий заради високоï мети iти навiть на смерть. Самотнiй мрiйник
протистоïть прозi життя, iде назустрiч небезпецi, прагне знищити
зло. Дон Кiхот увiйшов до галереï вiчних образiв.
Останнi 15 рокiв життя є найбiльш плiдними у творчостi
письменника. Сервантес звертається майже до всiх жанрiв, якi на
той час iснували в iспанськiй лiтературi: пише Повчальнi новели,
сатиричну поему, збiрку п'єс та iнтермедiй. Iдейний задум цього
твору є глибоким i багатоплановим. З одного боку, Сервантес
розвiнчує середньовiчнi лицарськi романи, яких у Iспанiï
з'явилося дуже багато. Для цього автор розгортає перед нами
iсторiю комiчних пригод — пародiю на лицарський роман. Та водночас
письменник зобразив i широку картину сучасноï Iспанiï: протест
проти гноблення суспiльних верхiв, злиднi та безправ'я народу. Сам же
Дон Кiхот стає благородним захисником пригнiчених, борцем проти
суспiльноï несправедливостi. Так поряд iз комiчним безумством Дон
Кiхота з'являється i висока мудрiсть гуманiста. Це й
породжує вiдчуття подвiйностi цього образу. Бiдний сiльський
гiдальго (лицар) намагається побудувати своє життя на зразок
лицарськоï подорожi, про яку читав у книгах. Кожна пригода
розкриває контраст мiж уявним життям, вичитаним у романах, i
реальною дiйснiстю. Невiдповiднiсть починається з власного iменi
— Алонсо Кiхано стає Дон Кiхотом Ламанчським, його худа
шкапа — лицарським конем Россiнантом, тваринниця iз сусiднього
села — прекрасною дамою Дульсинеєю Тобоською. Проте нас
полонить благородство i мудрiсть героя. У багатьох його промовах i
вчинках виражено найвищi iдеï гуманiзму епохи Вiдродження: захист
слабких i знедолених, прагнення простоï людини до свободи,
намагання мирним шляхом врегулювати конфлiктнi ситуацiï, водночас,
коли треба, захистити батькiвщину, свою родину i майно.
Погляди Дон Кiхота на гуманне суспiльство iлюструє факт настанов
Санчо Панса, який iз примхи герцога стає губернатором. У цiй
дiяльностi Лицар Печального Образу радить Пансi керуватися не законом, а
<span>справедливiстю i милосердям, однаковим щодо багатих i бiдних.</span>
<span>Мотря: «Як ти увійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом». Працьовита, весела, усьому дала вона лад, «де тільки рука її доторкалася або де око зиркнуло, — все те з хмурого, сумного прояснялося, ніби усміхалося». Галя полюбила матір Чіпки. Мотрю, бо для неї Чіпчина мати багато значить. Зійшлася Галя близько і з Христею, яка про неї каже: «Вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного». Припала до душі вона Христі, і ось вона вже її кума. Ось тут розкривається нова Галя. Галя, що до нестями любить дітей, хоч і не своїх. Каже вона: «Як буде дитина, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи». Галя — це образ чесної, чуйної, веселої та лагідної жінки.</span><span>Все йде добре, але змінився Чіпка, пішов на слизький шлях, похмурніла Галя, усіма силами намагається допомогти Чіппі, вернути його до попереднього життя і благаннями, і вмовлянням, і погрозами. Сама розбишацька дочка, вона не хоче миритися із злодійським життям Чіпки, бо її ніжній натурі противні зло, пограбування, вбивства. Тому трагічно й закінчує Галя своє життя: дізнавшись, що Чіпку забрано до поліції за вбивство та грабунки, вона повісилася. Не знесла її чесна душа загибелі усіх надій та сподівань на щасливе життя з коханим. Не «стало» коханого, змінилися його правдиві слова на розбишацькі дії — не стало і Галі.</span>
Через тиждень Тося подзвонила Юркові та повідомила,що каченята живі.Юрко швидше захотів їх побачити,тому й вирушив до села.Побачивши великих,здорових каченят,у хлопчика нче камінь з души впав.Тося вже не сердилася на нього,пробачила.Юрко пообіцяв приїхати до села на наступних канікулах.