Сонце якось особливо сьогодні посміхалось і намагалось зняти мої окуляри ,щоб подивитись в мої втомлені очі. Підручник з біології сумно на мене дивився . На душі в Софії вималювалась веселка,вона щиро усім посміхалась. Тихо підкралась до нас осінь-художниця: заглянула в кожен лісочок та гай, розмалювала вбрання в наймодніші барви.
<span>Ця історія трапилася наприкінці липня, 1943 року, в селищі Жихор, що під Харковом. У той час у хаті родини Тимченко квартирували німецькі офіцери. Одного дня на повір’я привели хлопця. На вигляд йому було років дев’ятнадцять, босий, одягнений у брудну спідницю, сорочку та галіфе. Йому не дозволяли розмовляти з кимось із сім’ї, навіть з дітьми. У хату не пускали. То й спав хлопчина надворі на підборі. Дружина Івана Митрофановича таємно підгодовувала хлопця, розмовляла з ним. З’ясувалося, що хлопця звали Яшка. У полон його взяли, коли той спав у лісі. Фашисти його не били, але поводилися, як з худобою, до хати не пускали. Одного спекотного серпневого дня, Яшка наважився таки зайти до оселі, скориставшись відсутністю німців. Іван Митрофанович був дуже здивований, але Яшка сказав, що йому вкрай потрібен ніж або ножиці. Отримавши ніж, хлопець швидко розпоров пояс на галіфе, вийняв якісь папірець і простягнув його господареві. Іван Митрофанович із зацікавленням почав читати. Яшка виявився розвідником, завтра він неодмінно має повернутися до полку, якщо хлопця не буде вчасно, його вважатимуть зрадником. Яшка почав просити чоловіка, щоб його десь сховали, і допомогли втекти. Іван Митрофанович розгубився, адже добре знав, що коли Яшку не знайдуть на подвір’ї, йому і сім’ї це так не минеться, а як хотілось б допомогти хлопцеві. Тоді дядько Іван придумав таке. Покликав старшу доньку, якій на той час виповнилось 17 років. Велів скликати дівчат і хлопців, нібито на її День Народження. Увечері зібралося багато молоді, принесли баян, гітару, почалося свято. Німці й гадки не мали, що перед ними майстерно розігрується вистава. Хтось пішов у справах, хтось до хати відпочивати після спекотного дня. На Яшку один із хлопців начепив картуза та майку, оточили юрбою, і пішли через вулицю до хлопця, який потів сховав Яшку на кукурудзяному полі. Ще довго лунали пісні селом, то співали хлопці і дівчата, відволікаючи увагу загарбників. А Яшка, тим часом, біг понизу річки, де його вже чикали. Уранці офіцери кинулися шукати бранця, але від нього уже й духу не лишилося. Німці бігали, кричали, вимагали від Івана Митрофановича, щоб той знайшов хлопця. Чоловік шукав у сараї, в хліву, позаглядував у курник, але хлопця ніде не було. З поведінки офіцерів було видно, що ті збентежені. Вони швидко збирали речі, вантажили їх на підводи, і весь час кричали: «Яшик!». Один німець ухопив Івана Митрофановича за комір, трусонув, як навіжений, і почав щось незрозуміле викрикувати, розбризкуючи слинною. Потім із силою жбурнув на землю, сам скочив на підводу, де його вже чикали німці, і вирушили в воду. А незабаром почали стріляти з зенітки. Родина Тимченко сховалася у погрібник. Люди не знали скільки часу пройшло, тільки чули, як гриміло над головою, як вилітали з вікон шибки. Коли, нарешті, все стихло, на подвір’ї почулися голоси. Лунала рідна мова. Іван Митрофанович підняв ляду, і побачив радянського офіцера, який стояв посеред двору. А з хати вибіг Яшка, він шукав своїх рятівників. Коли всі вилізли зі схованки, офіцер подякував Івану Митрофановичу, та його дочці Галі, за допомогу. А Яшка попросив записати адресу, і пообіцяв, якщо залишиться живим, то обов’язково напише. Лист так і не прийшов. Ні Іван Митрофанович, ні Галя, так і не дізналися, як насправді звали хлопця. У нього був східний тип обличчя і його навряд-чи звали Яшею. Не знає ніхто, чи залишився юнак живим після війни, але цю історію про молодого розвідника, ще й досі пам’ятають у сім’ї мого прадіда, Тимченка Івана Митрофановича.</span>
Складний життєвий шлях випав на долю Олександра Олеся (справжнє прізвище — Кандиба). Народився він в с. Крига (Білопілля) на Сумщині, закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював у Харкові та Києві (1909 — 1919). У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся — "З журбою радість обнялась”, що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з'являються нові збірки — "Поезії. Книга II” (1909), "Поезії. Книга III” (1911), "Драматичні етюди. Книга IV” (1914), "Поезії. Книга V” (1917).Не набувши чітких політичних орієнтирів, Олесь після Великої Жовтневої соціалістичної революції опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Настрої пригніченості, нудьги і самотності наповнюють першу "закордонну” збірку віршів Олеся — "Чужиною” (Відень, 1919). "В вигнанні дні течуть, як сльози...” — такими словами розпочинається один з перших віршів книги. Невдовзі, у 1921р., виходить "Перезва” — збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Збірку (з'явилась у світ тільки перша частина її) поет видав під псевдонімом. Верховоди емігрантських кіл стали на перешкоді публікації нових віршів такого характеру. Почуття людини, позбавленої рідного дому, поглиблюються. В одному з віршів поет уявляє себе мертвим, але похованим в рідному краю, проте доля вигнанця гірша, ніж доля мерця.
Багато снігу — багато хліба. Без солі, без хліба—немає обіда. Без хліба —не обід; без капусти — не борщ. Без хліба половина обіда. Бублик — не хліб. Будем постити, як хліба не стане. Весна днем красна, а на хліб пісна. Галушка та лемішка — хлібу перемішка. Глибше орати — більше хліба мати. Усі що знаю!