Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний»,;— «річ») — стиль і метод у
мистецтві й літературі. У мистецтві й літературі реалізм прагне до
найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття
реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне
єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною
точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною
доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в
українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він
актуальний понині.
Визначальні риси реалізму
раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
вільна побудова творів;
превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей
—---
Рома́н соціа́льно-побуто́вий — основний різновид реалістичного роману.
Для нього характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів.
Письменники-реалісти, передовсім французькі реалісти Стендаль, Оноре де
Бальзак, Флобер Гюстав, англійські Чарлз Діккенс і Вільям Теккерей —
розсувають сюжетні рамки й до особистісного, долучають сцени й епізоди,
що охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий
роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий
спосіб намагається розв'язати його або констатує неможливість усунення
конфлікту (Іван Тургенев, Лев Толстой, Іван Нечуй-Левицький, Панас
Мирний та ін.).
Кожна людина має право на свій свідомий вільний вибір, а інші не повинні її засуджувати. Іван Вишенський достатньо зробив для захисту православної віри та соціальної справедливості вже своїми творами. Насправді, його постать стала символом цього періоду, цієї боротьби. Чи повинен він був повернутися до України на прохання посланців? На жаль, ми ніколи не дізнаємось, що насправді відчував тоді Гван Вишенський: чи відчував він себе достатньо сильним для того, щоб очолити рух на Батьківщині, чи він вважав, що його молитви за рідну землю, послані з афонської печери, не менше допоможуть Україні? Саме відповідь на ці питання допомогла б нам повніше зрозуміти цю ситуацію.
Минуло близько чотирьох сторіч з тих часів, коли Іван Вишенський намагався зробити свій непростий вибір.
Добре було б, якби люди, роблячи свій моральний вибір у наш час, робили його з чистим серцем та заради якоїсь духовної, високої мети. Якщо навіть вони обирають між суспільним та власним на користь власного, нехай це буде власний духовний розвиток, власний шлях, а не власна користь…
Схожого у них те що обидві були вродливі, хоча авторка іноді глузливо описує зовнішність Рахіри. Спільного у них є також те, що вони палко кохали своїх суджених. Рахіра Саву, а Анна Михайла.
Відмінним є їх ставлення до роботи, Анна хоч і наймичка, але дуже працелюбна: всі свої гроші вона віддавала старенькій мамі, а Рахіра була ледаркою, на що авторка наголошує багато разів із уст Івоніки і Марічки.
Ще у них дуже різні характери. Рахіра була заздрісною і нечесною, на відміну від Анни, яка є втіленням доброти і безкорисливоссті.
НОРА (норв. Nora) — героиня пьесы Х. Ибсена «Кукольный дом» (1879), молодая женщина, жена адвоката Торвальда Хельмера, мать троих детей. Завязка драмы происходит как бы в двух временных планах, в которых Н. живет. С одной стороны, она всегда помнит о своем давнем подвиге-проступке (подделке подписи умершего отца для спасения тяжело больного мужа). С другой стороны, Н. поглощена нехитрыми, но вполне реальными заботами о доме и семье, о благополучном и комфортном существовании. Художественная сила образа состоит в том, что, оказавшись в ситуации «социальной героини», Н. решительно не вписывается в это амплуа. По видимости Н.— заботливо опекаемое мужчинами (сначала отцом, потом мужем), нежное, женственное существо, не только кокетливое, но иногда и по-женски коварное. Она, например, не лишает себя удовольствия подразнивать влюбленного в нее доктора Ранка. Но особенность Н. как героини в том, что в отличие, скажем, от Гедды Габаер она прямо на глазах у зрителя меняется и раскрывается с неожиданной стороны. Когда-то она имела мужество пойти на преступление во имя близких и многие годы жила памятью о своем проступке, выплачивая тайно от мужа сумму долга. Но с появлением традиционного для Ибсена рокового персонажа, «человека со стороны» Крог-стада, прошлое врывается в настоящее. И тогда выясняется, что уютная, спокойная, нежная женщина — только видимость. Ее суть определится постепенно и станет явной, когда рассеются ее надежды на то, что, узнав однажды обо всем, Хельмер станет гордиться ею. Н. понимает, что переменилась, и больше не может играть роль счастливой, немного легкомысленной хозяйки «кукольного дома». Это немедленно отдаляет от нее не только мужа, но и детей. Конечно, драма Н. коснулась и Хельмера, человека по-своему, может быть, порядочного, но искренне не готового понять (не то что извинить) ее поступок. Н. женственна и хрупка внешне; культивируемый мужем образ куколки-белочки, маленькой мотовки — это скорее невольное подыгрывание с ее стороны. В сущности она прежде всего человек, ориентированный нравственно. Когда же оказалось, что ее представления о жизни наивны, детски и неправильны, она осмеливается сделать честный и правдивый вывод о самой себе: она не имеет права быть ни женой, ни матерью. Она вообще еще только «начинает быть». И поэтому Н. уходит. Если ее уход из семьи — не истерика, а Н. как раз уравновешенный, быстро и четко действующий человек, то она не вернется. Новая Н. этой семьи — и не только мужа, но и детей — не знает. Конечно, для современников Ибсена такой финал был невозможен. Автор даже придумал другую мелодраматическую развязку: Н. не уходит, а в последний момент останавливается, как бы передумав. Ничего более неестественного, разрушительного для такой героини быть не может. Однако «плохой» конец не устраивал не только современников Ибсена. До сих пор в театрах его домысливают подчас как «благополучный»: Н. все же в последний момент не решается уйти от детей и «исправившегося» мужа. Интересное продолжение сюжета предложил современный датский драматург Эрнст Бруун Ольсен в пьесе «Куда ушла Нора» (1967): героиня оказалась на «дне» общества, но, будучи вполне состоятельной и свободной, она живет вместе с ворами и проститутками, честно трудясь на фабрике. Хельмер пытается ее вернуть. Среди знаменитых актрис, сыгравших Н. на сцене, — Г.Режан, С.Бернар (1894), Э.Дузе. Событием театральной жизни России стало создание образа Норы
