Відповідь:
"На другий день було відомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночі ні разу не бухикнув.тому дід зауважив,що я одчайдух і весь удався у нього, а мати сказала,що в оглашенного."
" Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі."
"А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю , коли березовий сік накрапає із жолобка."
" І люблю, коли гриби, обнявншись, мов брати, збирають на свої шапки росу."
" Я не дуже кривлюсь, коли треба щось зробити, охоче допомагаю дідусеві,пасу нашу вредюгу коняку,рубаю дрова,залюбки гострю сапи,люблю з мамою щось садити, або розтеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти
, але все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом."
"Я ніколи не був скиглієм,терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники..."
Пояснення:
Толя вийшов "сухим" із цієї пригоди, Федько не видав його, взяв усю вину на себе. Тяжко захворівши, побитий розлютованим батьком, Федько через три дні помер. Не стало доброго, відважного, чесного хлопчика. <span>А Толя із цієї пригоди не зробив ніякого висновку, залишившись боягузливим, черствим і бездумним. Він навіть забрав Федькового чижика, безсовісно збрехавши його матері, що виграв пташку у Федька.</span>
1 Гулливер проснулся
2 Встреча с лилипутом с луком
3 Строение помоста и чтение человечка в плаще
4 Уплетание еды
5 Питьё вина с снотворным
<span>6 Крепкий сон</span>
Золоте слово виголосив Олег Гориславич
Захар Беркут - се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. ..А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки. Коли було настане час, між зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом іде на кілька неділь у гори за зіллям і ліками. Правда, чисті та прості звичаї тодішнього народу, свіже тухольське повітря, просторі та здорові хати і ненастанна, та зовсім не надсильна праця - все те вкупі хоронило людей від частих і заразливих хороб. Зате частіше лучалися каліцтва, рани, на які, певно, ніякий знахар не вмів так скоро і так гарно зарадити, як Захар Беркут...
<span>...Життя лиш доти має вартість,- говорив він частенько,- доки чоловік може помагати іншим. Коли він став для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!" Ті слова - то була провідна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що він робив, що говорив, що думав, те робив, говорив і думав він з поглядом на добро і хосен інших, а поперед усього громади...</span>