Незнайомий, мальовничий, сивим,білих,кращим, найкращі
Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.
Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.
Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.
Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.
Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!»
Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.
Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.
Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.
Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.
Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.
<span>б) Саме в той час, як Юрій та Сірко добували Чигирин, гетьман Виговський скликав козацькі полки на раду під Германівною.</span>
Слово:
малий
Букви:
м, а, л, и, й
Кількість букв:
5
Звуки:
[м а л и й]
Кількість звуків:
5
Звукова модель:
[– ○ – ○ [] ]
Кількість складів:
2
Рідною є для нас земля, де ми народилися. Цю землю не вибирають, як не вибирають батьків. Це скарби, даровані Богом. Я не розумію людей, які кидають свою батьківщину і шукають щастя в чужих землях, знаючи, що рідна країна потребує їхньої любові, праці, відданості. Любов до батьківщини називають патріотизмом. Це дуже сильне почуття, яке дає людині можливість витримати складні випробування, перетерпіти лихоліття, зробити подвиг в ім'я свого народу.
«Чому, сказати, й сам не знаю,Стежина в ріднім краї...Наша земля — Україна. Любити її — це значить кожним своїм вчинком, кожним помислом вірно служити їй. Мало говорити, що ти патріот, — треба бути патріотом.
Для когось- це вулиця, де пройшло дитинство, для когось- великий двір, де вечорами звучала гітара і мелодійний голос співав про перше кохання, для когось- це звичайна сільська хата з кущем калини під вікном, з чорнобривцями, які посіяла мама, з рушниками в кутку над образами.
Мій образ рідної земліРідна земля дорога для нас і тим, що жили тут наші предки — горді і волелюбні, які не віддали свій край чужоземним загарбникам-завойовникам. Кров'ю своєю, своїм життям захистили його, передали нам у спадок як дорогоцінний скарб, зберегли для нас рідна мова — співучий, неповторний і чарівний.
такими задушевними рядками висловив поет-пісняр Андрій Малишко глибоке синівське почуття любові до своєї землі, яка зростила його, вивела в люди, навчила любити життя, працю, природу, пісню, мову...
Ота стежина в ріднім краї, дна біля воріт»Живе у серці стільки літНебо єдиною в світі батьківщини.У кожного вони свої, неповторні, але однаково дорогі. Рідна земля — наша мала батьківщина, де ми вперше почули мамину колискову, пізнали перші радості і перші сльози, перші перемоги і поразки...
