Стиль повісті Осипа Туринського «Поза
межами болю» належить до напрямку
класичного експресіонізму в розвитку
української літератури початку XX ст., у
якому мистецтво тісно пов'язане з
реальністю, проте вираження знаходить
через дослідження глибинних психологічних
і душевних процесів, що відбуваються в
людині. У творі Туринського зображено
загострене суб'єктивне світобачення через
призму переживань та емоцій автора в
екстремальній ситуації. Письменник
засуджує потворні явища життя, жорстокість
війн і кровопролить. Безумовно, світ
далекий від досконалості, де «слабший
мусить померти, аби сильніший вижив».
Письменник воював від час першої світової
війни, зазнав жахів полону, тому його твір,
пропущений крізь власне серце, набуває
великої значущості в скарбниці української
прози.
За визначенням 0. Туринського, «Поза
межами болю» — повість- поема. У центрі
сюжету — поневіряння військовополонених,
колишніх солдатів австрійської армії, сімох
друзів у нещасті: Штранцінгера,
Добровського, Ніколича, Саба, Бонні,
Пшилуського та Оглядівського (саме від
особи останнього ведеться розповідь). У
передньому слові автор зазначає, що вони
стали жертвою злочину: «Це був злочин,
якого люди і природа допустилися на нас і
який і нас приневолив стати злочинцями
супроти духа людства». Утікши від
охоронців, чоловіки опиняються наодинці з
дикою природою, де лише сніг, холод, голод
і жодної живої душі. Найбільша небезпека
для втікачів — замерзнути в лютий зимовий
мороз. Письменник досить точно
використовує оксюморон, щоб передати
весь жах ситуації, в яку потрапили герої
твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи».
Здається, що й природа відвертається від
нещасних людей: «Чорні хмари закрили
заздрісно сонце і блакить неба й повисли
над ними, як велетенські чорні крила
всесвітнього духа знищення». І далі ті ж
хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в
українській літературі письменник
використовує природу не як тло чи опис,
суголосний подіям, а як караючу ворожу
силу. Лише в передсмертному маренні
природа змінюється у свідомості людини:
«Синє небо любо й приязно сміється...»
Моя улица називается улица Цветочная. С самого детства я помню ее красивой в разные времена года. В детстве она вела и встречала меня из школы. Зимой я радостно каталась на санях по улице и играла на ней в снежки. Весной она радывала яркой зеленью и цветами вокруг домов.Летом я каталась на велосипеде и отдыхала на скамейках в тени деревьев, посаженых вдоль улицы. Осенью улица радовала окраской листьев на деревьях.Такой красивою улица бывает только осенью.Я помню каждый камешек на ней. И я с радостью каждый раз прохожу по моей любимой улице.
Композиція. Експозиція: Татарин тишком-нишком пробрався до козацького табору, коли запорожці відпочивали.
Я не думаю, що сьогодні існує такий народ, який вагається, якою ж мовою йому спілкуватися. Коли я думаю про те, що багато наших співвітчизників соромляться розмовляти рідною українською мовою, а то й зовсім її не знають, мені становиться соромно и боляче. Боляче за невважливе ставлення до рідної мови, до мови, яка заслужено вважається однією з самих милозвучних у світі. Соромно за те, що поводимося ми з батьківською мовою по-дикунські, користуючись нею лише у крайніх випадках.
Звернувшись до світової історії, можна побачити, що навіть стародавні народи ніколи не замислювались над тим, якою мовою їм розмовляти – своєю рідною, чи мовою сусідніх народів. Не менш яскравим прикладом поважливого ставлення до своїх традицій, до своєї культури та до своєї мови є індійські, африканські та австралійські племена. Ці нерозвинені племена, далекі від цивілізації, примушені були вчити мову їх колонізаторів, але, незважаючи на це, до нашого часу зберегли культуру та мову своїх племен і досі добре на ній розуміються.
Від душі хочеться вірити, що пройде час і українська мова не залишиться для наших співвітчизників лише державною мовою для службового використання, а стане мовою повсякденного спілкування. Хочеться вірити, що ми будемо чути рідну мову на вилиці, в родині, будемо нею спілкуватися та думати по-українські. А поки що залишається чекати, коли прийде до нас усвідомленні важливості рідної мови. Лише після цього ми зможемо в повній мірі вважати свою країну великою європейською державою.
Україна – вільна та демократична держава, тому ніхто тне забороняє спілкуватися громадянам на тій мові, яка їм більше до вподоби, але знати рідну мову, вміти її розуміти та розмовляти по-українські повинен кожен справжній патріот і громадянин України. Не слід забувати про її вивчення, адже ми не дивуємось, що багатонаціональне населення Сполучених Штатів поважає державну мову, а основною умовою отримання американського громадянства є гарне знання англійської. Чому ж тоді наші співвітчизники й досі не можуть визначити місце української мови в житті сучасного українського суспільства і незалежної держави?
Кожний із нас повинен усвідомлювати, що «не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну». З цими словами Володимира Сосюри важко не погодитись, бо це й насправді так – любити свою країну – це любити і знати її культуру, її традиції та її мову. Любити свою країну – це усвідомлювати себе маленькою часточкою могутнього народу, який протягом багатьох віків прагнув до свободи та незалежності и врешті-решт домігся цього. Як сказав відомий російський письменник М. Пришвін – «Я» можна сказати лише рідною мовою».
<span>Мені і моїм одноліткам треба добре вчити рідну мову, знати та поважати її, не соромитись розмовляти українською, бо це мова Великого Кобзаря, мова великої літератури, відомої у всьому світі, мова наших предків та наших нащадків. Розвиток усіх сфер життя нашого суспільства залежить від мови, а обмежене спілкування на ній може привести до обмеження культурного рівня наших сучасників і майбутніх поколінь. Це ще одна вагома причина, з якої треба знати і вчити українську мову.</span>
<span>Кам’яний хрест як художній символ . Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.</span>Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усього села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки. Спасибі їм і на тому!Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Перелома- ним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знайти якесь краще місце, де б їм легше жилося.Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він проте не хоче кидати свого «горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади.Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскуватому своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, залишає своє серце, свою частину роду на пій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовижно, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, видається йому «утраченим щастям», єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. А «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльозами: «Як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач».<span>Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечутним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встановила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.</span>