коли ще не боло хлиба жили бабушка і дедушкаю. не було у них що исти. одного разу пишов дет по гриби. и раптом побачив пшеняне поле так обрадувався дет , нарва, и пишов додому. засмутився дет коли поняв що нема що додати до випички. и потим придумав зробити просто випичку без ничого. і він назвав його "хліб"!
епітети:
"Дощами мита, перемита,"
"Мій ревний біль і ревний жаль"
метафори:
"Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краї"
"Снігами знесена у даль"
"Між круглих соняхів із літа"
"Мій крик життя на цілий світ"
Повість Ольги Кобилянської «Земля» (1902) справляє сильне враження на сучасного читача. Незважаючи на те, що для нас проблеми українського села кінця XIX ст. втрачають свою актуальність, психологізм повісті та зображені події змушують замислитися над вічними питаннями життя та смерті, злочину й покарання, любові та ненависті.
Рахіра мала багато спадкових вад — злодійкуватість, жорстокість, нечесність, заздрість — і не цуралася їх. Вона підтримувала всі темні інстинкти в Саві і цим прив'язала його до себе.
<span>Анна всіма характеризується як добра, розумна, шляхетна й порядна дівчина. Вона здатна на щирі та палкі почуття. Але не може протистояти родичам, які з неї знущаються. Самотня душа не знала, до кого прихилитися, тому не встояла перед Михайловою любов'ю, не знайшла в собі сили вберегти його дітей. Добре, що Анна знайшла в собі сили жити далі, працювати, бути такою ж доброю, і, врешті-решт, заслужила щастя.</span>
"Ай дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате,
розумне.. . Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. " "Оце, було,
Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чiпко, води! " або - ножа, або - веретено.. .
- то вiн i почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть? " Отак розпита? , повагом
устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть... " "Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова
знаходила немалу роботу. " "Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити.
Спершу-таки боявся матерi, а далi - звик уже й до бiйки, хоч як вона
глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила.. . Ой, злий же
вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, - матерi очi видрав, або сам собi що
заподiяв, якби не баба... "
Цікавим є персонаж Іван Котигорошко, з яким втікачі познайомились у табори біля переправи. Йому притаманні риси воїна: безстрашний, сміливий, той, ще не боїться смерті.
Він не кинув Остапа напризволяще, коли його схопили козаки, що відловлювали селян-втікачів. Справжня мужність, схильність до взаємовиручки – ось ті благородні риси, якими наділено Івана і через яких його було позбавлено життя. Він загинув як справжній воїн – у бою. Трагічний фінал цієї повісті підсилює й без того глибокий драматизм усіх випробувань, що пережили герої. Смерть Соломії, яка потонула в Дунаї, до останніх хвилин своїх не втрачаючи надії, не зраджуючи собі, з великим коханням у серці та нестримною жагою до волі в душі, була трагічною згадкою на все життя Остапу, який хоч і вижив, але не здобув ані щастя, ані волі.