"Древє", "чоловіче", "чоловічі", "найтісніше", "заповітному", "протяжним", "грішного", "ближнім", "людський", "чоловіче", "древню".
Іван Нечуй-Левицький — неперевершений майстер гумору, письменник, що створив в українській літературі цілий ряд яскравих літературних портретів, характерів, що стали потім алегоричним уособленням певних людських рис.
У своєму творі мені хочеться розглянути основні засоби творення гумористичних та сатиричних образів у творі «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького.
Сміхова культура є важливим елементом українського селянського світу, який постає зі сторінок повісті. Джерелом комічного, як правило, є якась невідповідність, життєва суперечність, наприклад, між метою і засобами її досягнення, формою і змістом, діями і обставинами. Сміючись над чимось, ми немовби підносимося над визначеними суперечностями, долаємо їх. Отже, на сторінках повісті «Кайдашева сім'я» сміх — це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб'язковістю подібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни.
Письменник використовує різноманітні засоби творення смішного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кайдашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Уся ця розмова побудована на контрастах, несумісності смаків та уявлень про красу: «Доладна, як писанка» — «ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»; «повновида, як повний місяць» — «гарна... мордою хоч пацюки бий»; «тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист» — «лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять». Дотепні словесні характеристики підкреслюють критичність погляду хлопців, вдалі поєднання порівнянь викликають сміх. Отже, ми спостерігаємо тут використання такого засобу творення комічного, як словесна характеристика, дотепний вислів.
Крім того, Нечуй-Левицький у змалюванні домашньої війни постійно вдається до змалювання комічних ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто вражаючі.
Так, наприклад, дуже яскравою є сцена, у якій Мотря з Кайдашихою б'ються за мотовило. Взаємна ненависть цілком опановує жінками, позбавляючи їх здорового глузду: «Молодиці стояли бліді, як смерть, і від злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило...»
1.В поте лица-усердно работать.
2. Философию разводить-бесплодно рассуждать<span>, </span>не способствуя <span>делу.</span>
Про цей пам'ятник важко розповідати, бо він відомий всьому світові. Він найкращий, неперевершений, єдиний такий у цілому світі.
Але кожного разу, як я показую гостям Харків, я веду їх сюди. Іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху, найкращої точки огляду. Я іду тією дорогою, якою колись привів сюди мене, маленьку, мій батько, якою ми завжди приходимо сюди.
Від нашого будинку не так вже й далеко — спочатку нашою вулицею, а потім Сумською і одразу ж — у першу алею, у тінь старовинних дубів. Я знаю, що вони росли на цьому місці, коли й міста мого ше не було. Я жалію їх, ветеранів, чиї рани затягнуто цементом. Я знову хоч на хвилинку зупиняюсь ліворуч від велетня. Навесні шукаю і з радістю помічаю все ж таки, наперекір часу, зелені віти.
Ось він. Темна блискуча громада постаменту, сходи, що сягають угору, постаті на них. Але це потім. Спочатку — сам Тарас. Велике чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують енергійні зморшки біля рота. Накинутий на плечі плащ. Рука, стиснута в кулак.
Сьогодні, здається, я чую:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядами...
Минулого разу лунали рядки "Заповіту". Може, небо було тоді іншим — червоним від заходу сонця, а зараз ось-ось почнеться заметіль.
Тепер обійдемо, мовчки вітаючись. Ось Катерина, що притулила до себе дитинку, захищаючи від злої долі та недобрих людей. Поему я відкрила лише у школі, слово "покритка" зрозуміла пізніше, а ось що Катерина для Шевченка — найулюбленіше, найрідніше у світі ім'я, це знаю змалку.
І козаки, вільні, сміливі, відчайдушні, постають на інших сходинках. Історія гайдамаччини теж прийде лише у школі, а ось спорідненість Тараса Шевченко і Тараса Бульби годі-годі та й вирине з мого дошкільного дитинства. І я згадую, як тато не став колись нічого пояснювати — погодився, що схожі вони, бо обидва були борцями і любили Україну.
І знову киваю Тарасові — втомленому, бородатому, в солдатській шинелі. "Караюсь, мучуся, але не каюсь". Підводжу очі і бачу, що спина того, головного Тараса, не схилена. Це плечі тільки трохи опущено або плащ так накинуто.
Знову дивлюсь в очі солдатові — портретна схожість, він такий, як у моїй книзі, він поруч зі своїми героями. І звучить сумною мелодією:
Зоря моя вечірня,
Зійди над горою,
Поговоримо тихесенько
В неволі з тобою...
Величезний жорнов — тягар долі, прапор з уламаним древком, робітник, селянин з колоссям, дівчина з книгою як протилежність Катерининій долі, як початок і кінець.
<span>Я, звичайно, знаю імена авторів пам'ятника — скульптора Манізера і архітектора Лангбарда, кількість скульптур і розміри кожної з них. Я можу роз'яснити символіку деталей та інше. Але краще просто тихесенько згадати його рядки, підводячи погляд по сходах. Я знаю: не раз ще прийду сюди, а колись тією ж самою дорогою приведу свою дитину.</span>
