У першій половині XIII століття монголо-татарські орди, очолювані Батиєм, захопили Київ і попрямували через Карпати в Угорщину. Вояка Батий вогнем і мечем плюндрував землю Галицької Русі. Але мужньо боронився український народ. Про один з епізодів героїчної боротьби наших далеких предків із монголо-татарською ордою розповідає Іван Франко в повісті "Захар Беркут".
Служіння народові було метою життя дев'яносторічного Захара. Усе своє життя віддав він громаді. Дізнавшись про наближення ворога, Захар радить тухольцям не просто відбити, а розгромити монголо-татарів. Старого Беркута хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухлею, а й та небезпека, що загрожує сусідським селам. То ж, заручившись сусідською допомогою, послухавши поради Захара, громада вирішує розгромити ворога в тухольській долині. Саме в цю складну хвилину старий Беркут отримує звістку про те, що його син Максим живим захоплений у полон. Захар не йме віри дим словам: Максим краще дасть себе порубати, ніж віддасться в неволю. Але Максим боровся сміливо, і лише підступом та силою вдалося взяти його та закувати в залізні пута.
На душі в Захара Беркута туга та тривога: небезпека загрожує громаді, син у полоні, як воно буде? Та чи здобудуть вони перемогу? Сама природа ніби передчуває біду: ревуть тури, виють вовки, навіть земля глухо стугонить.
Захар Беркут усвідомлює свій обов'язок ватажка навіть тоді, коли боярин Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із долини, а за це віддати полоненого Максима живим. Люди розуміють, який біль крає зараз батьківське серце Захара, і пропонують прийняти пропозицію. Але старий Беркут у цей час — насамперед громадський ватажок. Він відмовляється, тому що звільнені монголи обов'язково підуть нищити сусідів, які зовсім не готові до бою й зазнають ще страшніших втрат. Захар підкорює батьківські почуття громадським інтересам і твердо відповідає монгольському посланцеві: "Або ми всі загинемо, або ви всі — іншого вибору нема".
Я вірю в краще майбутнє. Я дуже сподіваюся, що ми, люди, будемо вдосконалювати світ, в якому живемо. Тож і місто майбутнього буде дуже відрізнятися від сучасного в кращий бік.
По-перше, у майбутньому місто буде чистим, тому що всі заводи та інші підприємства, що забруднюють навколишнє середовище сьогодні, використовуватимуть нові безпечні технології. Не буде хмар із рудого металевого пилу, хімічних викидів, брудної води в морях та річках. Проте життя в місті вируватиме як завжди, тому на вулицях буде багато автівок. Однак усі вони їздитимуть на екологічному пальному.
По-друге, місто майбутнього буде дуже зручним для життя. Окрім звичних магазинів та кафе будуть працювати різноманітні служби доставки покупок додому – і це буде доступно кожному. Також буде багато нових видів громадського транспорту, дуже швидких та безпечних.
У місті майбутнього багато уваги приділятиметься містам відпочинку. Буде збудовано безліч парків, кінотеатрів, оглядових майданчиків. Там, де немає ні моря, ні річки, будуть зроблені штучні водойми, в яких можна буде купатися та плавати на човнах. Кожне місто нагадуватиме курортне.
Мені би хотілося, щоб міста майбутнього були різні та несхожі одне на одного – великі й малі, з хмарочосами та котеджами, та щоб людям було комфортно та безпечно жити в них. Можливо, моє місто майбутнього не дуже схоже на місто з фантастичного роману, проте я вважаю, що воно таке, яким ми насправді можемо його зробити.
<span>
<span /></span>
Цей твір справив на мене дуже велике враження. Глибокий зміст та цікавий сюжет справді вражає.Образ сина мені дуже сподобався, він зроблений автором досконало.
Начиная с XVI века, малозаселённые земли нынешней Донецкой области стали заселять запорожские и донские казаки, беглые крепостные крестьяне, обедневшие дворяне из Украины (входившей в состав Речи Посполитой) и России. Основной этнической составляющей были русины (население Украины). Заселение современной Донетчины происходило на фоне непрекращающихся боевых действий на территории Поднепровской и Западной Украины, отягощенными карательными экспедициями Речи Посполитой.
В исторических документах (конец XVII — начало XVIII века) упоминаются как запорожские казаки. Скорее всего занимали самое «левое» ответвление казачества, находившиеся в конфронтации не только с правительством России и Речи Посполитой, но и с слободскими казацкими полками, и даже Запорожской Сечью.
Жили разрозненными небольшими поселениями. Центральная власть отсутствовала.
В связи с заселением территории современной Донецкой области, растворились в новом населении.