Любовь — самое прекрасное чувство на Земле, дарованное человеку свыше. Любовь — самое непонятное и загадочное явление в эмоциональной жизни людей. Именно любовь заставляет нас совершать необдуманные поступки: хорошие и наоборот. Счастливая любовь окрыляет человека, делает его способным воспарить над землей.
Каждый из нас видел влюбленного человека, возможно, был на его месте: до чего счастливые у него глаза! Они сверкают, словно звезды на ночном безлунном небе... Походка становится легкой и невесомой: за спиной же выросли невидимые, к сожалению, для других крылья... Находящийся в таком состоянии человек открывает ранее неизвестные в себе способно- ста и таланты. У одного просыпается поэтический дар, другой берется за кисти и краски. Влюбленные хотят кричать на весь мир о своем чувстве. Их сердце, душа и разум слишком переполнены эмоциями, чтобы оставаться молчаливыми.
Но совершенно иначе чувствуют себя те, кто имел несчастье пережить любовное разочарование или потерю. Их сердца разрываются от боли и тоски. Жизнь полностью теряет смысл. Для таких людей единственным вопросом становится: “Зачем мне такая жизнь, если рядом нет того, кого я люблю больше всех на свете?”. Мысли о сведении счетов с жизнью все чаще и чаще посещают несчастного. Ничто не способно вернуть его к прежней жизни. Лишь спустя какое-то время боль утихает, оставляя в сердце глубокую рану.
Возможно, позже люди, перенесшие сердечную утрату, будут неспособны дарить и откликаться на светлое чувство, опасаясь новых ударов судьбы. Они будут рассуждать о человечестве в ,-лом, будут говорить о любви к нему. Но все это лишь пустые слова...
Человечество, по-моему, действительно любить намного проще, чем конкретного человека. Эта любовь не требует ни каждодневного подтверждения, ни каких бы то ни было затрат — материальных или душевных. Все человечество не сможет предъявлять претензий по мелочам, не будет спорить и ссориться по поводу и без.
Истинная любовь к человечеству начинается с любви к своим близким, к тем, кто тебя окружает. И пусть банальная, фраза “Возлюби ближнего своего” не кажется нам чем-то нереальным и сверхъестественным: любовь великая начинается с малого.
Вір по роману «Донські оповідання» М. О. Шолохова. Війна – це більше лихо для будь-якої людини. Так було за всіх часів. Це загальне лихо, що споює народ у єдине ціле. У такі часи люди забували про свої особисті проблеми й образи, поєднувалися й робили все для перемоги над ворогом, чи був це Батий або Гітлер. Перебували за всіх часів зрадники й боягузи, але це була крапля в морі. Війни ці називали вітчизняними, коли люди боролися за свою незалежність; світовими, коли боровся один з одним майже увесь світ. Наша багатостраждальна Росія ще пройшла війну – Цивільну; війну між громадянами однієї держави. На мій погляд, це саме більше лихо. Якщо є один загальний ворог для всього народу, то й правда для всіх одна. У Громадянську війну були дві правди – стара й нова. І обидві сторони були праві. Це війна зробила ворогами не тільки бідних і багатих, але й батьків і дітей, братів і сестер, зробила ворогами зовсім близьких і рідних людей.Революція сколихнула, ні, підірвала Росію. Ніхто не залишився осторонь. Дивовижний смерч обрушився на країну, несучи руйнування й смерть.У всіх куточках Росії: у містах і в маленьких селищах – ішли палкі суперечки про подальшу долю й життя. У донських козачих станціях – теж війна. У смертельній сутичці зустрічаються командир ескадрону Микола Кошовий і отаман банди («Родимка» М. Шолохова). Микола виріс без батька, що пропав у германську війну, матір умерла. Сьорбнув він горя, а потім пішов із червоноармійцями воювати із Врангелем. Отаман сім років не бачив рідної землі. Спочатку германський полон, потім Врангель, тепер банда. Утомилися від війни обоє. Мрія Миколи піти вчитися, що закам’яніла душа отамана тужить за землею. І от у бої вони зустрічаються, повні ненавистю друг до друга; отаман убив Миколу й, знявши з нього чоботи, побачив родимку на нозі й довідався у своєму ворогу сина. Не висловити словами горе батька, уже не має значення вся ця метушня, білі, червоні… Життя кінчене, нема чого жити, тримаючи в обіймах знайденого сина, отаман-батько застрелився.Взагалі в кожному з «Донських оповідань» Шолохова ми зіштовхуємося з тією драмою, на яку штовхнула Громадянська війна людей.Інший батько, з оповідання «Сімейна людина», своїми руками вбив двох своїх синів, але не через ненависть, він дуже любив їх обох, але ціною їхнього життя він намагався врятувати життя ще сімох своїх дітей. Старші сини, Данила й Іван, пішли до червоного й потрапили в полон до своїх же козаків. Батькові було запропоновано самому розправитися з ними й тим самим довести свою відданість козацтву. Він міг би відмовитися, але де була гарантія, що його не вб’ють разом з ними, а семеро малих дітей пропадуть. Як розцінювати його вчинок? Звір? Боягуз, зрадник? Або, навпаки, людина, що володіє величезною внутрішньою силою? Не кожний може взяти на себе таке -і до кінця життя носити в собі величезний щиросердечний біль. Він сам собі суддя. Він день і ніч працює, щоб виростити дітей, і гірко чути йому докори дочки. Він залишається не понятим своїми дітьми, тими, через яких він пішов на це.А от ще батько, з оповідання «Баштанник». Цей батько чітко визначив для себе, хто йому друг, а хто йому ворог. Його обирають комендантом воєнно-польового суду станиці, він від душі радується цьому. Він «дотримує козачу честь», б’є старшого сина за те, що Федір спілкується з більшовиками, той змушений піти до червоного. Цей батько вбиває свою дружину за те, що та носила продукти полоненим. Відмовляється від молодшого Митька, кинувши його напризволяще. Чітко служачи козацтву, він відправляє на розстріл старшого Федора, що потрапив в полон, а потім ретельно розшукує його після втечі. Цей батько, залишившись би він у живих, убив би обох синів, і рука б у нього не здригнулася б.<span>Війна будила не тільки ненависть, але й такі почуття, як жаль, милосердя, любов.</span>
Вот, сочиняла в 3 классе) Может если доработать, понравится)))
(Чтец) Жила-была на свете Сова, и любила поспать она до трёх частью дня.
Однажды вечером раздался звонок:
(Бабушка) : Здравствуйте, это госпожа Сова?
(Сова) : Ну да, это я.
(Бабушка) : Вы нам срочно нужна!
(Сова , зивая): Я? Почему , зачем вам нужна?
(Бабушка) : Заболела наша курочка, лучшая подруга твоя! Говорит вы ей нужна!
(Сова): Хорошо, ну а когда?
(Бабушка) : Завтра, с утра.
(Сова) :Ну ладно, раз такое дело... Ждите меня смело!
(Чтец) Наступило 5 утра, совушке вставать пора! Ведь путь далёк!
Будильник звенит, сове вставать велит.
*Дожидаться звука будильник!*
Солнце светит из окна , Сова встаёт, весёлая она.
(Сова) Ну , пошла я в добрый путь!
Идёт
(Чтец) Тут на встречу ей рыбка цветная.
(Рыбка) Здравствуй госпожа, помоги мне, буду благодарна я!
(Сова) : Прости, рыбонька, ну спешу в путь я , лучшая подруга заболела моя, а идти мне далеко!
(Рыбка) : Куда держишь путь? Домчу в миг тебя до места назначения, только если дождусь от тебя спасения!
(Сова) : Ну говори в чем беда!
(Рыбка) : Ой, разболелась голова
(Сова) : Мда... Сиропу белого цветка бы сюда. И где ближайшая аптека?
(Рыбка, тяжело) Ой, на улице Кота.
(Сова) Ну , в общем, полетела я!
(Летит)
Заходит в аптеку
(Сова): Здравствуйте, можно сиропа белого цветка?
(Аптекарша ) Вам какого?
(Сова) Самого простого!
(Аптекарша) Да , конечно 3 рубля.
(Сова) Спасибо, до свидания!
Летит обратно
(Сова)Ну Рыбка, держи, а теперь меня домчи!
(Рыбка) Раз, два , долети до желанного места!
(Чтец) Очутилась Сова в нужной деревне.
Рядом с курочкой стоит бабушка.
(Сова) Здравствуй , Курочка, как дела?
(Курочка) Да вот приболела, пятнышками покрылась я!
(Сова) Так это ж , обычная ветрянка!
(Курочка) Да? А как лечиться?
(Сова) Мажься зелёнкой или кремом , мазью специальной!
(Курочка) Спасибо, Сова!
(Сова) Незачто! Выздоровишь , позвонишь, прилечу, поболтаем!
(Чтец) Выходит Сова из дому.
Летит
(Чтец) На встречу ей попугай.
( Попугай ) Ой! Помогите! Болит рука, ну то - есть крыло!
(Сова) Так, посмотрим, это-ж перелом, тут без рентгена видно!
Вызовем врача!
(Попугай) Да в том и дело, нет у нас врача! Аааааааа!
(Сова) Тогда , ты посиди, а я за палкой и бинтом! Ой! Бинт у меня-ж в кармане! Я за палкой!
Попугай остается сидеть и стонет.
(Сова, запыхавшись) Так , сейчас перебинтуем!
Перебинтовывать
(Сова) На крыло нагрузок не давать, почаще отдыхать!
Пошла дальше
(Чтец) Тут на встречу ей Лягушка- Квакушка, лежит в болоте на кувшинке и плачет.
(Сова) Что случилось?
(Лягушка) Галлюцинации что ли у меня? Мне то жарко, то холодно! Ой не могу!!!
(Чтец) Сова взяла свои докторские инструменты.
(Сова) Да, температурка поднялась! Да ты заболела! Маму позвать, постельный режим соблюдать, в течении дней 10 лекарства по моему рецепту принимать!
(Чтец) Жители деревни попросили сову остаться у них, всех лечить, доктором быть. Так Сова стала героем деревни, доктором известным, на всю округу!
Через несколько месяцев, жители деревни, под предводительством Совы отстроили больницу, да в больнице той был учебный кабинет, в котором обучались юные доктора.
В обоих случаях в поисках сокровищ прошли через множество приключенийПохожи возрастом и любопытствоминтересом к "морской" теме,т.к.,кортик - атрибут формы морского офицера <span>Из какого-то стиха, из школьных времен:
"Ведь всё равно на свете есть
Отвага, мужество и честь!"
Тем и похожи. Жаль, что герои" Двух капитанов", "Старой крепости" и Вами упомянутых уже не бередят души сегодняшних мальчишек.</span>