Вір по роману «Донські оповідання» М. О. Шолохова. Війна – це більше лихо для будь-якої людини. Так було за всіх часів. Це загальне лихо, що споює народ у єдине ціле. У такі часи люди забували про свої особисті проблеми й образи, поєднувалися й робили все для перемоги над ворогом, чи був це Батий або Гітлер. Перебували за всіх часів зрадники й боягузи, але це була крапля в морі. Війни ці називали вітчизняними, коли люди боролися за свою незалежність; світовими, коли боровся один з одним майже увесь світ. Наша багатостраждальна Росія ще пройшла війну – Цивільну; війну між громадянами однієї держави. На мій погляд, це саме більше лихо. Якщо є один загальний ворог для всього народу, то й правда для всіх одна. У Громадянську війну були дві правди – стара й нова. І обидві сторони були праві. Це війна зробила ворогами не тільки бідних і багатих, але й батьків і дітей, братів і сестер, зробила ворогами зовсім близьких і рідних людей.Революція сколихнула, ні, підірвала Росію. Ніхто не залишився осторонь. Дивовижний смерч обрушився на країну, несучи руйнування й смерть.У всіх куточках Росії: у містах і в маленьких селищах – ішли палкі суперечки про подальшу долю й життя. У донських козачих станціях – теж війна. У смертельній сутичці зустрічаються командир ескадрону Микола Кошовий і отаман банди («Родимка» М. Шолохова). Микола виріс без батька, що пропав у германську війну, матір умерла. Сьорбнув він горя, а потім пішов із червоноармійцями воювати із Врангелем. Отаман сім років не бачив рідної землі. Спочатку германський полон, потім Врангель, тепер банда. Утомилися від війни обоє. Мрія Миколи піти вчитися, що закам’яніла душа отамана тужить за землею. І от у бої вони зустрічаються, повні ненавистю друг до друга; отаман убив Миколу й, знявши з нього чоботи, побачив родимку на нозі й довідався у своєму ворогу сина. Не висловити словами горе батька, уже не має значення вся ця метушня, білі, червоні… Життя кінчене, нема чого жити, тримаючи в обіймах знайденого сина, отаман-батько застрелився.Взагалі в кожному з «Донських оповідань» Шолохова ми зіштовхуємося з тією драмою, на яку штовхнула Громадянська війна людей.Інший батько, з оповідання «Сімейна людина», своїми руками вбив двох своїх синів, але не через ненависть, він дуже любив їх обох, але ціною їхнього життя він намагався врятувати життя ще сімох своїх дітей. Старші сини, Данила й Іван, пішли до червоного й потрапили в полон до своїх же козаків. Батькові було запропоновано самому розправитися з ними й тим самим довести свою відданість козацтву. Він міг би відмовитися, але де була гарантія, що його не вб’ють разом з ними, а семеро малих дітей пропадуть. Як розцінювати його вчинок? Звір? Боягуз, зрадник? Або, навпаки, людина, що володіє величезною внутрішньою силою? Не кожний може взяти на себе таке -і до кінця життя носити в собі величезний щиросердечний біль. Він сам собі суддя. Він день і ніч працює, щоб виростити дітей, і гірко чути йому докори дочки. Він залишається не понятим своїми дітьми, тими, через яких він пішов на це.А от ще батько, з оповідання «Баштанник». Цей батько чітко визначив для себе, хто йому друг, а хто йому ворог. Його обирають комендантом воєнно-польового суду станиці, він від душі радується цьому. Він «дотримує козачу честь», б’є старшого сина за те, що Федір спілкується з більшовиками, той змушений піти до червоного. Цей батько вбиває свою дружину за те, що та носила продукти полоненим. Відмовляється від молодшого Митька, кинувши його напризволяще. Чітко служачи козацтву, він відправляє на розстріл старшого Федора, що потрапив в полон, а потім ретельно розшукує його після втечі. Цей батько, залишившись би він у живих, убив би обох синів, і рука б у нього не здригнулася б.<span>Війна будила не тільки ненависть, але й такі почуття, як жаль, милосердя, любов.</span>
1. Мир освещается солнцем, а человек — знанием. 2. Знания дороже богатства. 3. Знай больше, говори меньше. 4. Красна птица перьями, а человек знанием. 5. Не гордись званием, а гордись знанием.
В формировании реалистического направления в русской литературе неоспорим и вклад, внесенный Грибоедовым. Начало его литературной деятельности было неудачным. Будучи по своей природе очень честолюбивым и считая, что его талант не признан, он отправляется в Грузию. Возвращается он только в 1824 году. Сразу по возвращении у него начинаются белые полосы в жизни, один успех сменяется новым. Вершиной его творчества становится «Горе от ума». Популярности комедии способствовал и ее язык. Будучи противником засорения языка иностранными словами, драматург использовал в пьесе простую народную речь.
Время создания комедии приходится на тот период, когда в России создавались различные декабристские тайные организации по борьбе с дворянами-реакционерами. Эта борьба воспринималась и как борьба нового со старым. Именно ее и отобразил в комедии драматург. Не трудно догадаться, что Чацкий явился олицетворением нового – умного, прогрессивно мыслящего человека, который вступает в схватку с консервативным, отсталым обществом дворян-крепостников. С большим мастерством Грибоедов объединяет в пьесе изображение невзаимной любви героя к Софье с его столкновением со столичным дворянством. Примечательно, что все события происходят в течение одного дня.
В начале пьесы автор одновременно знакомит нас с некоторыми из персонажей и подготавливает к появлению других. Перед зрителем раскрывается быт семьи московского барина Фамусова.
Появление Чацкого вносит в пьесу динамику. Но еще до его появления из речи персонажей у зрителя уже создано некоторое представление о нем. Чацкий влюблен в Софью, но та не отвечает ему взаимностью, а любит Молчалина. Но герой никак не может поверить, что Софья может любить такое ничтожество. Подшучиванием над Молчалиным Чацкий настраивает против себя Софью, решившую отомстить ему за Молчалина. Именно она пускает слух о сумасшествии Чацкого. Клевета попадает на благодатную почву, так как своим умом и острословием герой пьесы сумел настроить против себя все общество.
К концу пьесы Чацкий убеждается в любви Софьи к Молчалину, более того, узнает, кто стоит за слухами о его сумасшествии. В порыве отчаяния он произносит обличительную, в которой раскрывается вся подноготная мировоззрения фамусовых. Любовь и ум ничего, кроме горя, не принесли ему. Герой покидает столицу. Хотя порок не наказан, а добродетель не празднует победу, остается чувство одержанной Чацким моральной победы.
Рамантызм – надзвычай важны этап у развіцці культуры, гэта сапраўдная рэвалюцыя ў мастацтве, не толькі ў літаратуры. Рамантыкі падпарадкавалі сабе тэатр, жывапіс, музыку, філасофію, многія гуманітарныя навукі. А ў літаратуры тэмп развіцця надзвычай паскорыўся, новыя плыні і напрамкі ўзнікалі і развіваліся нават за месяцы. Як ні ў адну іншую эпоху, літаратура рамантызму звязана з філасофіяй. Рамантыкі сцвярджалі веру ў панаванне духоўнага пачатку ў жыцці, падпарадкаванне матэрыі духу. Адным з выдатных пісьменнікаў-рамантыкаў быў Ян Баршчэўскі. Вяршыняй творчасці пісьменніка стала кніга "Шляхціц Завальня, або Беларусь у фантастычных апавяданнях". Яна складаецца з чатырнаццаці апавяданняў міфалагічна-фальклорнага зместу, сюжэты якіх скаладаюць аповеды падарожнікаў у доме шляхціца Завальні падчас доўгіх зімовых вечароў. Усе апавяданні глыбока павучальныя і ў той жа час займальныя. Найбольш цікавыя апавяданні "Плачка" і "Сын Буры". "Плачка" - адно з самых незвычайных апавяданняў кнігі. У гэтай гісторыі апісваецца незвычайная прыгожая кабета, якая з'яўляецца ў пакінутых дамах, у пустых касцёлах і на руінах. На яе вачах заўсёды блішчэлі слёзы, з-за таго людзі называлі яе Плачкай. Вобраз Плачкі сымвалізуе, што ў чалавека на першым месце павінны быць не матэрыальныя, а духоўныя каштоўнасці. Яна плача, бо іх, каштоўнасці, не бачаць, не разумеюць, ганяюцца за ўяўным, несапраўдным. У апавяданні "Сын Буры" сляпы Францішак расказвае пра сваю сустрэчу з дзіўным пілігрымам, які назваў сябе Сынам Буры. У час буры гэты чалавек не хаваўся ад дажджу і ветру. Сын Буры расказаў, як некалі каля беднай хаціны сваіх бацькоў спаткаў Плачку, апранутую ў сукенку вясёлкавых колераў і з кветкамі на галаве. Плачка паказала юнаку далёкі свет, над якім пад аблакамі кружылі арлы. Хлопе вырашыў пабачыць, што дзеецца на свеце, і з таго часу блукае па зямлі. Сын Буры - чалавек, апантаны вечнай прагай творчасці, пошуку ісціны, пазнання, дзеяння. <span>Вобразы Плачкі і Сына Буры арыгінальны і не сустракаюцца ў іншых славянскіх літаратурах. Кніга "Шляхціц Завальня" ўздымае перш за ўсё маральна-этычныя праблемы. Але паўстаюць яны ў цікавых міфалагічных вобразах.</span>