1,Опіка матері 2,Смерть батьків 3,Догляд наймитів за павлусем 4,Ледачий Павлусь 5,Відмова від дороги до "скарбу 6,Щасливий Павлусь 7,Сімейне життя хлопця 8,СОН НАВІКИ"
Ар Вовк — не щасливий. Батьків своїх не пам’ятає, втратив дружину, а пізніше й дочка відцуралася батька. Але в цьому Тугар Вовк сам винний. Його гордість, зарозумілість, зневажливе ставлення до народу, прагнення до влади знаходять вияв у його вчинках, перекреслюють батьківські почуття і хвилинне благородство (коли рятує життя Максимові). Тугар Вовк любить полювання, він дуже хоче кимось керувати, до того ж він — подвійний зрадник. Т. Вовк гірший за ворога, це зрадник, він виступив проти свого народу, пішов служити ворогам. І виправдання йому не може бути. Навіть тоді, коли Т. Вовк рятує Максима, якого хотів зарубати Бурунда, він не спокутує своєї провини перед народом. На прикладі боярина автор засуджує зраду і підкреслює, що в першу чергу зраджують свою батьківщину багатії, а справжніми патріотами є трудящі.
Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).
Дбає про своїх дітей( хоче віддати доньку за дворянина, хоче влаштувати сина на чиновницьку посаду)
Зка...
Вірш присвячено всесвітньовідомому польському композитору, автору чудових музичних творів, палкому патріоту своєї Вітчизни, який змушений був після повстання 1831 року жити далеко від рідної домівки — в Парижі. На чужині він і помер, за заповітом його серце поховано в одному з варшавських костьолів. Особлива сторінка в біографії Шопена — драматичні стосунки музиканта з французькою письменницею Жорж Занд. Він був безнадійно закоханий у цю жінку, яка стала його мрією, недосяжним ідеалом, нездійсненним щастям.
У творі М. Рильський прагне передати словами ритм, мелодійність незрівнянної музики композитора, і вже в першій строфі він характеризує звуки шопенівського вальсу, використовуючи цілу гаму епітетів, підсилених порівняннями: кокетливо-свавільні, сумні, як вечір золотого дня, жагучі, як нескінчений цілунок. Щоб передати вплив цих неповторних звуків на душу людини, М. Рильський малює уявну картину — прекрасну жінку-мрію, образ якої викликає в душі слухача безсмертна музика геніального композитора. Це лише плід поетичної фантазії, лише здогад про почуття музиканта, переплавлені в мелодії вальсу під впливом нещасливого кохання до Жорж Занд:
Тільки ...вітер віти клонить і співає
Мені в ушах... Це щастя! Це любов!
Це безнадія!
Важливим є те, що поет за допомогою слова, використовуючи широку палітру художніх засобів, передає ту повінь емоцій, які народжує в душі людини музика. Серед них найбільше епітетів: усмішка примхлива, срібна даль, злагідніле серце, сива невідомість, лукава чи журлива, гаряча чи холодна усмішка. Таємничість музики, загадковість, секрет її впливу ніби підкреслюються численними риторичними запитаннями. Власне, таким розгорнутим запитанням є вся перша строфа:
Шопена вальс... Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетливо-свавільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчений цілунок?
І далі в тексті знаходимо вже поодинокі риторичні запитання, які передають схвильованість ліричного героя від “ніжного вихору звуків”, від бурхливого моря почуттів, ним народженого. Як точно підмітив поет те, про що написано безліч мистецтвознавчих розвідок, — сум’яття людських почуттів, часом несподіваних, взаємопротилежних, викликаних музикою. Емоційність — риса, спільна для обох видів мистецтва, — і поезії, і музики.
