Символічний світ Сковороди можна трактувати як культуру. Культура - це сукупність символів і загальний символ, за допомогою яких відбувається зустріч іманентного й трансцендентного. Як Біблія вимагає символічного прочитання, так і культура повинна виявити свій істинний смисл, схований за масивом символів. Мета кожного символу Біблії - вести людину до пізнання невидимого. Перед очима людини повинна впасти завіса буквального, історичного світу й відкритися вічність. Таким чином, завдяки третьому символічному світу, невидимий світ перетворюється на видимий і стає можливим для сприйняття.<span>Підсумком філософських і життєвих пошуків Г.С. Сковороди е розроблене ним учення про щастя. Щастя він розглядав насамперед як стан незалежності від зовнішніх умов існування й стан душевного спокою. Уся його філософія органічно пов'язана з його життям і спрямована на утвердження духовності як адекватного середовища людського існування. Ідейну позицію Г.С. Сковороди вирізняло й специфічне ставлення до соціального світу, до сучасної йому цивілізації. Він проповідував духовну активність індивіда, але це зовсім не означало його соціальну активність. Український мислитель був в опозиції до сучасної йому соціальної організації й культури. Водночас він не збирався змінювати існуючий порядок у цілому, підкоряти його певній ідеологічній системі. Для нього дорожчий автономний індивід, який розуміє, що відбувається навколо. У цьому індивідові й слід розбудовувати все те, що належить до сфери духу, тобто культуру. Мета людини - опанувати духовне багатство і таким шляхом досягти істинного щастя. Заперечення Г.С. Сковородою сучасної йому цивілізації - це неприйняття того зла, що панувало в ній, але це не втеча від реальності, а спроба формування, вирощування в собі справжньої реальності - реальності духу, що і є культурою.</span>
Як кошички сині квіти
пишаються серед жита
Читаючи повість Івана Франка "Захар Беркут" мені дуже сподобалися два герої, які після себе залишили в мені надзвичайно приємні відчуття. Це були Максим Беркут і Мирослава.
Максим Беркут — наймолодший син Захара, перейняв ідеали батька, хоробро б’ється у першій сутичці з монголами. Закоханий у боярську дочку — Мирославу. Максим Беркут дуже схожий на свого батька. Він успадкував всі його риси: сміливий, чесний, справедливий, незалежний. Певною мірою також зразковий чоловік серед громади. Коли Максим опинився в полоні монголо-татар, і ті запропонували йому стати на зрадницький шлях: бути провідником у своїй місцевості, а за це в нагороду отримати своє життя. Проте полонений відмовився, бо розумів, що через цей вчинок постраждає багато інших людей. Він вважав, що його життя не гідне життя інших людей, яких він обіцяв захищати.
Мирослава — дочка боярина Тугара Вовка. Не поділяє батькових упереджень і відповідає Максиму взаємністю. Невдало відмовляє батька від зради, і сама переходить на бік тухольців. Вона зробила свій вибір, незважаючи на приклад і прохання батька, якого перестала поважати його за зраду вітчизни. Мирослава сміливо стала на захист Тухольщини, показавши себе кмітливим тактиком.