Максим Беркут який аж нинi, супроти найважнiшого i найтяжчого дiла, почув себе вповнi самим собою, вповнi начальником сеї невеличкої армiї, заряджував з правдиво начальницькою вважливiстю й повагою все, що належало до дiла, нiчого не забуваючи, нi з чим не кваплячись, але й нi з чим не опiзнюючись. Все у нього виходило в свiй час i на своїм мiсцi, без сумiшки й сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно, всюди вмiв зробити лад i порядок. Чи то мiж своїми товаришами тухольцями, чи мiж боярами, чи мiж їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокiйний, свобiдний в рухах i словах, мов рiвний серед рiвних. Товаришi поводились з ним так само, як вiн з ними, свобiдно, несилувано, смiялись i жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко i так весело та радо, немов i самi без розказу були би в тiй хвилi зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рiвної вдачi, далеко не так свобiдна в поводженню, далеко похiпнiша з одних гордо висмiватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайнiсть i розсудливiсть i, хоч не без дотинкiв та жартiв, таки робила те, що вiн казав. А й самi бояри, по бiльшiй частi люди гордi, воєннi, що нерадо бачили “смерда” в своїм товариствi, та й то ще смерда, що вважав їх чимось немов собi рiвним,- i вони тепер не показували надто виразно своєї неохоти i виповнювали розпорядження молодого провiдника, маючи на кождiм кроцi нагоду переконатися, що тi розпорядження були зовсiм розумнi, такi, як треба.
З подивом позирала на нього Мирослава, коли вiн переходив коло неї, i хоч багато досi видала вона молодцiв i сильних, i смiлих, але такого, як Максим, що сполучав би в собi всi прикмети сильного робiтника, рицаря i начальника,- такого їй досi не траплялося бачити.
Петро працьовитий, сердечний, щирий, безкорисливий, має почуття власної гідності. Крім того, він навіть здатний, як і Наталка, на самопожертву, тому й хоче відмовитися від коханої дівчини, щоб вона жила забезпечено й не йшла проти волі матері, ще й віддає їй зароблені гроші, щоб возний не докоряв Наталці її бідністю. Петро кохає Наталку «більше всього на світі», «більше як самого себе». Благородство душі цього парубка безкінечне, і врешті навіть Наталчина мати розуміє, що кращого чоловіка для дочки не варто й бажати. Ідеал щастя у Петра такий, як і в Наталки,— дружне трудове життя з коханою людиною. З Наталкою його споріднюють такі риси, як чесність, працьовитість, співчуття до інших, готовність до самопожертви. В образі Петра Котляревський возвеличує такі риси – вірність у коханні, великодушність, доброта, співчуття до інших. У його характері домінують доброта, християнське смирення та всепрощення.
<span> Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима.Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.на тебе ели написал!</span>