Это сделали по приказу царя Ивана Васильевича Грозного, после того как зодчие построили Собор Покрова Пресвятой Богородицы на Рву (иначе - храм Василия Блаженного). А ослепил царь мастеров для того, чтобы они больше никогда не смогли построить такой же дивный храм, чтобы такая красота была только в Москве.
Хлестаков имеет маленький чин. Он недоволен своей жизнью, но глупость не позволяет ему попытаться изменить жизнь. Он любит все самое лучшее и не любит не отказывать себе ни в чем. Хлестаков входит во вкус, и начинает рассказывать о себе небылицы. Он патологический лгун, который че
1. <span>Сам Фома к своему прозвищу относится нормально, оно его не раздражает. "Бирюк" - одинокий волк - вполне подходит к Фоме - лестничему-брошенному мужу и отцу.
2. </span><span>Вязанки хворосту не даст утащить; в какую бы ни было пору, хоть в самую полночь, нагрянет, как снег на голову, и ты не думай сопротивляться, - силен, дескать, и ловок как бес... И ничем его взять нельзя: ни вином, ни деньгами; ни на какую приманку не идет. Уж не раз добрые люди его сжить со свету собирались, да нет - не дается". </span>
<span>так думали соседние мужики о Бирюке </span>
<span>Мы вышли вместе. Дождик перестал. В отдалении еще толпились тяжелые громады туч, изредка вспыхивали длинные молнии; но над нашими головами уже виднелось кое-где темно-синее небо, звездочки мерцали сквозь жидкие, быстро летевшие облака. Очерки деревьев, обрызганных дождем и взволнованных ветром, начинали выступать из мрака. Мы стали прислушиваться. Лесник снял шапку и потупился. "Во... вот, - проговорил он вдруг и протянул руку, - вишь какую ночку выбрал". Я ничего не слышал, кроме шума листьев. Бирюк вывел лошадь из-под навеса. "А этак я, пожалуй, - прибавил он вслух, - и прозеваю его". - "Я с тобой пойду... хочешь?" - "Ладно, - отвечал он и попятил лошадь назад, - мы его духом поймаем, а там я вас провожу.
3. Конфликт возникает когда они поймали вора. </span>Бирюк и вор стоят лицом к лицу и Бирюку становиться жалко вора. Это чувство берёт верх над Бирюком.
Протягом усього нашого життя ми відштовхуємося від багатьох речей близьких нам по духу чи стилю. Ми виростаємо на певних книгах, слухаємо різну музику, вибудовуємо свої особисті уявлення про кіно чи театр, при цьому залишаємо в своїх серцях місце для чогось, справді, святого та особливого. Не так багато в нашому житті речей, здатних неймовірно стрімко та суттєво посилити відчуття радості, щастя та гордості за власний народ. Тому, мабуть,варто й далі захоплюватися ними, адже вони додають нам яскравих барв. Вдячність за усвідомлення важливості даного фактународжується з досвіду, а досвід – це не лише набутки й перемоги. Це, передусім, знання нашого минулого, яким би воно не було.
Щодо мене, то я завжди опиралась на історію та культуру попередніх століть. Адже мені здається, що в тривалих і безрезультатних пошуках речей, які об’єднують, наші громадяни прийшли до абсолютно очевидного висновку – нас усіх здатна об’єднати любов до рідного краю. Також, коли я думаю про ці останні слова, то перед очима стоїть лише одна беззаперечна постать, адже саме з його слів я зрозуміла, як правильно потрібно любити свій народ та свою землю. Мабуть, досить легко було здогадатись, що мова йде про геніального Тараса Шевченка.
Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок “Кобзаря” великого просвітителя. Творчість цього поета байдужим не залишає нікого. Проходять роки, а його актуальність не згасає, особливо у наших серцях. Він все говорить – а ми слухаємо, аналізуємо, часом і плачемо. У чому ж такий фантастичнийфеномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через два століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?
За життя Тарас Шевченко був видатною і яскравою особистістю.Саме той факт, що він народився і виріс у багатодітній сім’ї селян-кріпаків і ще дитиною проявив надзвичайний потяг до знань і талант митця-художника та поета, свідчить про те, що цю людину подарував українському народові сам Господь.
Він – наш пророк і провідник. Серед найвідоміших митців світу не знайдеться іншої людини, яка б вийшла із самих низів суспільства і досягнула духовних вершин. Тарас Шевченко творив в умовах жорстокого тиску і переслідувань з боку царського режиму. В той же час його творчість отримала визнання в найвищих світських колах імперії. У своїх численних творах відновлював історичну правду й справедливість українців. Філософія його життєвої позиції полягала у визволенні України й українців з імперського гніту. Тарас Шевченко оспівував лицарів національного духу, великих діячів козацької доби всупереч прагненню імперської влади швидко стерти з пам`яті народної навіть згадку про ті часи та події, про тих героїв. Його талант, даний Всевишнім, а також творча праця впродовж всього життя спричинилися до формування життєвої позиції всіх наступних поколінь борців за волю України.
Минуло вже безліч років, але, читаючи його твори «Кавказ», «Неофіти», «Мазепа», «Гайдамаки», «Берестечко» та ряд інших, приходимо до висновку, що він писав немов про наш час. Згадаймо, як оцінив Шевченко наслідки страти Гонти і Залізняка: «…над дітьми козацькими поганці запанували». Чи не так сталося після вбивств сучасних лідерів, провідників і героїв? Нагадував Тарас Шевченко й кожному з нас про необхідність вистояти в умовах лихоліть і скрути, бо «не вмирає душа наша, не вмирає воля, і неситий не виоре на дні моря поля» і закликав: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає, за вас правда, за вас слава і воля святая».Тепер можна сміливо переконатись у тому, що твори Тараса Шевченка органічно вписуються у сучасне життя.Великий поет казав:
«Учітесь, читайте
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь… «
А що може бути найбільш «своїм», найбільш близьким, як не творчий спадок невмирущого Кобзаря? У даний час ми мусимо якнайчастіше звертатись до Тараса Шевченка, адже він вчив, що маючи вибір – потрібно завжди обирати свободу, яку ми зараз так відчайдушно виборюємо.
Читаймо, шануймо і любім духовного батька всіх українців – Тараса Григоровича Шевченка!
