Я от земли ушел бесповоротно,
Сапог не шить и не скорняжить мне.
И все ж моя душа простонародна
В своей основе, в самой глубине.
Майбутній поет пройшов традиційним шляхом суспільного виховання: сім’я, дитячий садок, дев’ять класів школи, а далі: “доросле” життя: воєнне артилерійське училище, 4-й Український фронт – командир артбатареї, після війни – навчання в Літературному інституті імені М. Горького, а далі – літературна праця. Перші вірші опублікував в 1948 році, але писати їх почав ще в школі. В автобіографічних нотатках він не без гумору згадує, що першу в житті характеристику як політично благонадійній людині йому видали в дитсадку у вигляді довідки в 1930 році. Вона свідчила: “Женя Винокуров. П’ять років. Сенсорно-просторова орієнтировка у вікових межах. Освідомленість в політично-соціальних явищах добра. Активний. Ініціативний.” В юнацькі роки багато читав, юності як такої у поета не було, замість неї – війна, яка зробила його інвалідом. На війні, природньо, нічого не читав, окрім фронтової преси. “Я в юности колол штыком и не писал стихов”, - писав він. Ось і увесь його освітній багаж, в тому числі поетичний і філософський, до самого вступу в Літературний інститут. Бувши уже відомим поетом, Є. Винокуров відмічав, що найбільше цінує в поезії не техніку вірша, а чуття, смисл, внутрішній голос і зовнішній ритм. Саме ці “параметри” і визначають характерні особливості його філософської поетики.
Через усю творчість поета у якості стрижневих проходять дві основні теми. Перша – це тема природи, життя і смерті, сенсу буття, друга – світ повсякденності як предмет філософсько-поетичної рефлексії, особливо проблема співвідношення раціонального й ірраціонального. Тема життя і смерті, їх смислу і значення в особистісному світопереживанні людини у нього тісно пов’язана з визначенням основи буття. Для Є. Винокурова, без усякого сумніву, такою основою є природа. Остання нагадує нам про себе як креатор, що породжує все існуюче, як основа всього буття – і того, що уже актуалізувалося і того, що ще знаходиться в потенції.
Природа вбачається поету в, здавалося б, непрезентабельному вигляді: чахлому деревці, незабудках – “дітях канав”, травинці, що пробивається весною крізь асфальт, в поведінці токуючого тетерука. З висоти польоту літака скрізь розірвані хмари вона візуально сприймається як зелено-голуба пляма. Але природа володіє і страшною силою: котить могутні ріки, обступає людину лісами, хмарами і морями, покриває материки льодовиками. Природа внутрішньо суперечлива: все в ній поділено на два полюси, зло і добро, лютість і ласкавість – все це існуючі природні лики.
Природа! Я рвал ее путы и скрепы,
Я к солнцу руки тянул из норы…
Водопады и тигры ее – свирепы,
Травы и овцы ее – добры.
“Природі притаманна скритність”, – говорив один із давньогрецьких мудреців. Дійсно, вона – вічно загадкова для людини, тайни її непостежимі до кінця. Як би ми високо не ставили себе у порівнянні з нею, якби ми не підносилися над нею, вона панує над кожним із нас і, в кінцевому рахунку, оволодіває нами.
Но как бы ни были мы высоко,
Мы вздрогнем, лишь только она позовет, –
В самих нас броженье жаркого сока,
В нас жажда жизни ее живет.
Природа дає людині життя вона ж і забирає його, ми покірно входимо в її лоно, розчиняємося в ній.
Питання життя і смерті, осягнення смислу буття поет розглядає в контексті натуралістичної філософії, яка домінувала в свідомості того покоління, до якого він належав. Її витоки – в глибокій давнині. Лукрецій Кар у своїй поемі “Про природу речей”, П. Гольбах в фундаментальній праці “Система природа”, Л. Фейербах у циклі праць про природу і людину, багато інших мислителів – всі вони продовжували і збагачували своїми ідеями багатовікову натурфілософську традицію. Природа (натура) розглядається як єдина субстанція, що втілюється в речах, формах, процесах, якостях, властивостях. Людина – одне з вищих створінь природи, homo sapiens. Всі ці особливості світоглядної рефлексії були притаманні і Є. Винокурову. Тому в його поезії так виразно відчутні натурфілософські мотиви, в тому числі і в розумінні місця і ролі смерті в системі буття. Поет не вірить в ідею реінкарнації, безсмертя душі. У вірші “Моими глазами” він пише:
Я весь умру. Всерьез и бесповоротно.
Я умру действительно.
Я не перейду в травы, в цветы, в жучков.
От меня ничего не останется…
Я не буду участвовать
В круговороте природы.
Зачем обольщаться.
Прах, оставшийся после меня, – это не я.
Лгут все поэты! Надо быть беспощадным.
“Ничто” – вот что
Будем лежать под холмиком на Ваганькове.
Як бачимо, поет не має ілюзій стосовно особистого безсметря. Гераклітівське “все плине” органічно притаманне його світорозумінню. У вірші “Геракліт” він трансформує положення відомого філософа відносно свого життя: неможна двічі напитися з однієї і тієї ж річки, неможливо заново прожити своє життя; все, що живе і старіє, щезає у небутті, а якщо щось і залишається, то це – лише жалюгідні рештки минулого, “хвіст комети”.
У вірші “Краеведческий музей” Є. Винокуров перераховує ті артефакти, в яких мізерно відбиті “сліди” життя минулих поколінь.
Тут чучело цапли. А рядом двустволка
Тургенева. Ржавая сабля без ножен.
Какие-то кости и бляха: находки
В разрытых сарматских курганах. И видов
Различных сапожные щетки, –
Их выпускает артель инвалидов…
И в музее,
Где древние торсы и вазы,
Сдунув пыль,
Аккуратно разложат на полки
Горстку пуговиц медных,
Портсигар из пластмассы
Да истлевшие клочья
Моей гимнастерки.
Скажут детям:
- Он полон был честной отваги.
“Победитель” – народы его называли.
Он лежал без сознанья.
В кровавом овраге.
Пил болотную дрянь
На минутном привале…
Але поки живеться, треба жити, по можливості, повним, інтенсивним життям. Адже воно має властивість швидко закінчуватися і “время хлещет, как из пробоин хлещет в трюм что есть силы вода” [1, c. 455]. Є. Винокуров по-філософському роздумує про короткочасність усіх наших життєвих проектів і планів:
Нет, ничего откладывать нельзя:
Ни праздник, ни воскресную прогулку.
Быть может, завтра, тонко морося,
Дождь скучно застучит по переулку.
Жага до життя особливо відчутна, коли людина знаходиться ще на його початку, коли все ще попереду і до “перевалу” ще так далеко. Ось і малюк – він ще нічого не знає про майбутню смерть, про мінливість життя – дивиться на все очима невинної істоти, настирливо оповіщаючи про свій прихід у цей світ:
В саду малец меж стеблей молочая
Сидит один средь синевы высот,
Он хочет жить, о том оповещая
Весь мир, он погремушкою трясет!
Людина хоче жити якомога довше, дійти до останньої межі в життєвому марафоні. Смертельно поранений солдат намагається жити до останньої миті: “Ртом он ловит воздух, умирая, - хочет заглотнуть еще разок!” [1. c.342]. Кожний живе тим життям, яким наділила його доля, поділяючи її зі своїми рідними, близькими, і добре, якщо ще живі батьки, ще окликає мати сина, адже він завжди залишається для неї дитиною. Не так уже й багато потрібно кожному від життя:
