Скрі-зь плач, і сто-гін, і ри-да-ння
скрІзь плАч ,і стОгін,і ридАння (великі букви -це наголос)
Створення героїчного образу Захара Беркута є значним досягненням в літературі XIX століття. У ньому втілені кращі риси трудящої людини, велика народна мудрість, незламна сила волі в боротьбі за свободу і щастя народу. Захар Беркут мудро керує тухольської громадою, всі свої знання, багатий життєвий досвід, сили і здоров'я віддає їй. Письменник, змальовуючи його образ, називає Захара Беркута дев'яносторічним голубом. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом колишніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких нам кажуть тисячолітні пісні та перекази». Він був пасічником, знав садівництво, добре розбирався в ліках і охоче лікував людей. Метою свого життя він вважав беззавітне служіння народу, невтомну працю в ім'я її процвітання і слави. «Життя лиш доти має цінність, - говорив він частенько, - доки чоловік може допомагати іншим».
Дізнавшись про навалу монголів, Беркут усвідомлює небезпеку для Карпатської Русі. Він розумно радить сусідам скинути «з себе ті пута, в які обплутала вас боярська несытость і княжа сваволя, і тоді вже станьте на смертельну боротьбу проти ворога». Вустами свого героя Іван Франко підносить ідею єдності народу, засуджує княжу криваву міжусобицю, яка послаблювала Русь, і прославляє велич народу, відстоював єдність руських земель. Громадський обов'язок, знищення нападників, Захар Беркут ставив понад усе. Беркут вірить, що сила та незламність народу в його дружбі й згуртованості. У цьому ідейна сутність образу головного героя
*****************
Молодий Беркут називає Тугара Вовка зрадником, рабом Чингісхана. «Хоч і в путах, а я вільний чоловік. У мене Пута на руках, а в тебе на душі!» - сказав Максим. Для нього неволя гірша смерти. Він мучився в кайданах біля рідного догораючого будинку, душився димом, «ланцюги тиснуть йому, ніби залізні, холодні гадюки... висмоктують всю силу з його тіла, всі думки з його голови». Тугар Вовк радить напівживого хлопчикові перейти на службу до монголів, лише тоді йому будуть даровані життя. Палкий патріот своєї землі говорить, що краще померти, ніж спасти життя зрадою. Для нього рідний край, народ більш дорогі особистому житті. Не в свою долю, а долі свого краю і народу дбав Максим.
<span>Повернення юнака було великою радістю для всієї громади. Його зустріли як безстрашного воїна-переможця, хороброго захисника, патріоту, який понад усе ставив єдність і процвітання народу. В образі Максима Беркута І. Франка втілив свій ідеал, справді вільної людини.</span>
Помер
нет его
,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,
1. Метро під свинарником. Свиня Манюня.2. Бій биків з участю корови Контрибуції3. Пригоди у Києві.4. Екзамен. Перездача.5. Ява-Кукурудзо шукає для себе острів для підготовки до екзамену.6. Порятунок з колодязя Собакевича.7. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири.8. Добрий Максим Валер’янович.9. Нічні пригоди у печері.10. Розкрита таємниця годинника.<span>11. Дива діда Соломона.</span>
Я обережно визирнув з-за рогу будинку й одразу ж відсахнувся: біля мого під’їзду стояв Кактус. На жаль, з Кактусом, якого насправді звуть Сашко Смик, я знайомий майже від народження — ми живемо у сусідніх квартирах. Мама каже, що битися ми з ним почали ще лежачи у візочках. Досить було залишити наші колясочки поруч, як ми відразу ж намагалися видерти одне в одного іграшки й билися пляшечками з молочною сумішшю.Адже він дражнив мене Поганським Паганіні ще відтоді, як уперше побачив зі скрипкою. Хоча справжнє моє ім’я Клим Джура.Серце в мене калатало, як скажене, я задихався і відчував, що Кактус ось-ось схопить мене за шкірки й почне лупцювати, але тут сталося щось дивне і незрозуміле: люк, на який я наступив, раптом почав м’яко вгинатися під моїми ногами, і я шкереберть полетів у чорну прірву.<span>Розділ 2. Я стаю піддослідним кроликомСпершу я почув звук. Він долинав звідкись іздалеку і був схожий на дзижчання бджоли. Навколо панувала темрява, і хоч як я вдивлявся туди, звідки почув оте тихе дзижчання, не побачив нічого. Я почав навпомацки просуватися вперед, все ще не розуміючи, що сталося, — адже останнє, що я пам’ятав, було падіння. І ще — я зовсім не злякався. Я підійшов до найближчої стіни, торкнувся до неї, і в ту ж мить під моїми пальцями з’явився невеличкий отвір. Звідти, немов на пружині, вискочила таця, на якій лежало кілька бутербродів і стояла склянка <span>ьці в кулаки і ступив уперед.<span>— Ну от ти й на місці, — почув я вже знайомий жіночий голос: той, що приймав мене до ТТБ — Таємного Товариства Боягузів. — Саме час розпочинати наш експеримент. Так, як ми з тобою домовлялися.</span></span></span><span />
