Древні греки завжди були вірні собі та своїм ідеалам. Не був винятком із цього правила й видатний трагік доби розквіту афінської драматургії, молодший сучасник Есхіла (і постійний суперник у драматичних змаганнях) — Софокл. Один із його творів сам Арістотель у своїй «Поетиці» називає взірцем класичної трагедії. Власне, кожний витвір драматичного мистецтва, який виходив з-під пера (чи краще сказати — стилосу) Софокла, можна удостоїти таких слів, і це визнання буде найменшим, що варто зробити.
<span>Однією з його семи трагедій, які повністю зберіглися до наших днів, є «Антігона». У ній ідеться про дівчину, доньку царя Едипа й сестру двох нещасних братів, які вбили один одного в кривавому двобої (детальніше про це можна прочитати в іншій трагедії Софокла, «Цар Едип», адже саме її логічним продовженням є «Антігона»). І якщо Етеокла цар Креонт ховає з усіма почестями, то над Полініком, який був зрадником власної Батьківщини та підняв меч на її громадян, заборонив проводити поховальні обряди під страхом жорстокої смерті (а згідно з повір'ями еллінів, це значило, що душа мертвого буде вічно блукати та ніколи не знайде притулку й дороги до Аїду). Однак Антігона, сестра померлого, переступає через заборону й проводить необхідні ритуали заради того, щоб Полінік мав змогу потрапити до царства тіней. </span>
<span>Цей твір втілює собою основні принципи побудови трагедій — наявні яскраві перипитії (перехід того, що відбувається, у дещо протилежне) і «впізнання», яке слідує за ними. Але не цим «Антігона» завоювала своє визнання. За допомогою сюжету, який Софокл запозичив із фіванського міфологічного циклу, видатний драматург піднімає та яскраво ілюструє декілька проблем, найголовнішою з яких є протиставлення законів людей законам богів, тобто фактично в суперечність вступають писані державні закони із законами, хоч і неписаними, але тими, які диктують нам наші серце й совість. </span>
<span>Недивним є те, що, незважаючи на два з половиною тисячоліття, які пройшли від часів Софокла, це полемічне питання, напружено обговорюване в ту епоху, актуальне й досі, адже люди, принаймні механізми, які керують людськими серцями, не змінились. Дійсно, «дивних багато в світі див, найдивніше з них — людина». Саме такими словами починається стасим перший — найвідоміша частина «Антігони». У ній автор віддає данину людині, як сильному й хороброму випробувачу, винахіднику, працівнику, який подолав препони, що ставила природа на людському шляху, носію «..мислей як вітер швидких», «хто сам майбутню путь ясно зрить». Але в антистрофі великий трагік, використовуючи протиставлення, говорить про те, що часто витвори рук людських несуть більше горя, чим добра. І, застерігаючи, закликає бути тим: </span>
<span>Хто в шані мав клятви міць, </span>
<span>Батьків закон, гнів богів, </span>
<span>Той — преславний. </span>
<span>І тут же засуджує того, «хто посмів на кривдну путь серцем стать — щастя не знайти йому». </span>
<span>Ілюстрація вічних риторичних питань, якими переймаються серця людей, тих дилем, які змушують нас робити вибір, після якого вороття назад не буде — адже «жереб кинуто»; обговорення вустами героїв тих полемічних моментів, які були типовими для тогочасної епохи; паралельне уславлення розуму й міці людини (як цього буде не вистачати епосі середньовіччя!), ну і просто ювелірна майстерність композиції твору, викладу, мови персонажів, талант митця, яким насичений кожен рядок, — на все це багата трагедія «Антігона». </span>
<span>Закінчуючи свій власний виклад, приведу наостанок слова самого Софокла, які є, певною мірою, заповітними наступним поколінням, тобто саме нам: </span>
<span>Запорукою щастя лиш мудрість одна </span>
<span>Може стати, й нікому не вільно богів </span>
1)Псарный двор -Кутузов одерживает победу. 2)Переговоры-Наполеон пытается выйти из проигрыша. 3)Ложные обещания-попытка Наполеона пойти на перемирие. 4)Ответ Ловчего-ультиматум Кутузова.
<span>Определение Даля «складная короткая речь, ходячая в народе, но не составляющая полной пословицы» вполне подходит к поговорке, отмечая в то же время особый и очень распространенный вид поговорки — ходячее выражение, недоразвившееся до полной пословицы, новый образ, замещающий обычное слово (напр. «лыку не вяжет» вместо «пьян», «пороха не выдумал» вместо «дурак», «тяну лямку», «всей одёжи две рогожи, да куль праздничный»). Пословицы здесь нет, как нет ещё произведения искусства в эмблеме, имеющей лишь одно раз навсегда данное значение. Поговорка, в отличие от пословицы, не содержит обобщающий поучительный смысл. ( Изучаем смысл, ситуацию употребления, сопоставление с пословицами, аналогичными по смыслу)</span>
Тогда на Руси было тяжелое время. Мцыри был в душе священником, ему было одиноко, у него не было близких людей. В один день ему надоело так жить, и он решил сбежать из храма. Он хотел найти родину, под которой он подразумевал идеальное место на земле, насладиться жизнью и почувствовать свободу.
