Древні греки завжди були вірні собі та своїм ідеалам. Не був винятком із цього правила й видатний трагік доби розквіту афінської драматургії, молодший сучасник Есхіла (і постійний суперник у драматичних змаганнях) — Софокл. Один із його творів сам Арістотель у своїй «Поетиці» називає взірцем класичної трагедії. Власне, кожний витвір драматичного мистецтва, який виходив з-під пера (чи краще сказати — стилосу) Софокла, можна удостоїти таких слів, і це визнання буде найменшим, що варто зробити.
<span>Однією з його семи трагедій, які повністю зберіглися до наших днів, є «Антігона». У ній ідеться про дівчину, доньку царя Едипа й сестру двох нещасних братів, які вбили один одного в кривавому двобої (детальніше про це можна прочитати в іншій трагедії Софокла, «Цар Едип», адже саме її логічним продовженням є «Антігона»). І якщо Етеокла цар Креонт ховає з усіма почестями, то над Полініком, який був зрадником власної Батьківщини та підняв меч на її громадян, заборонив проводити поховальні обряди під страхом жорстокої смерті (а згідно з повір'ями еллінів, це значило, що душа мертвого буде вічно блукати та ніколи не знайде притулку й дороги до Аїду). Однак Антігона, сестра померлого, переступає через заборону й проводить необхідні ритуали заради того, щоб Полінік мав змогу потрапити до царства тіней. </span>
<span>Цей твір втілює собою основні принципи побудови трагедій — наявні яскраві перипитії (перехід того, що відбувається, у дещо протилежне) і «впізнання», яке слідує за ними. Але не цим «Антігона» завоювала своє визнання. За допомогою сюжету, який Софокл запозичив із фіванського міфологічного циклу, видатний драматург піднімає та яскраво ілюструє декілька проблем, найголовнішою з яких є протиставлення законів людей законам богів, тобто фактично в суперечність вступають писані державні закони із законами, хоч і неписаними, але тими, які диктують нам наші серце й совість. </span>
<span>Недивним є те, що, незважаючи на два з половиною тисячоліття, які пройшли від часів Софокла, це полемічне питання, напружено обговорюване в ту епоху, актуальне й досі, адже люди, принаймні механізми, які керують людськими серцями, не змінились. Дійсно, «дивних багато в світі див, найдивніше з них — людина». Саме такими словами починається стасим перший — найвідоміша частина «Антігони». У ній автор віддає данину людині, як сильному й хороброму випробувачу, винахіднику, працівнику, який подолав препони, що ставила природа на людському шляху, носію «..мислей як вітер швидких», «хто сам майбутню путь ясно зрить». Але в антистрофі великий трагік, використовуючи протиставлення, говорить про те, що часто витвори рук людських несуть більше горя, чим добра. І, застерігаючи, закликає бути тим: </span>
<span>Хто в шані мав клятви міць, </span>
<span>Батьків закон, гнів богів, </span>
<span>Той — преславний. </span>
<span>І тут же засуджує того, «хто посмів на кривдну путь серцем стать — щастя не знайти йому». </span>
<span>Ілюстрація вічних риторичних питань, якими переймаються серця людей, тих дилем, які змушують нас робити вибір, після якого вороття назад не буде — адже «жереб кинуто»; обговорення вустами героїв тих полемічних моментів, які були типовими для тогочасної епохи; паралельне уславлення розуму й міці людини (як цього буде не вистачати епосі середньовіччя!), ну і просто ювелірна майстерність композиції твору, викладу, мови персонажів, талант митця, яким насичений кожен рядок, — на все це багата трагедія «Антігона». </span>
<span>Закінчуючи свій власний виклад, приведу наостанок слова самого Софокла, які є, певною мірою, заповітними наступним поколінням, тобто саме нам: </span>
<span>Запорукою щастя лиш мудрість одна </span>
<span>Може стати, й нікому не вільно богів </span>
Он его недолюбливал.После того, как он узнал от сестры, что Наташа изменила ему с Курагиным он хотел ему отомстить. На войне они встретились, Андрея тогда ранили, а у Курагина оторвало ногу, ему стало жаль второго.
По моему мнению, любовь, когда она действительно настоящее, — это трудное испытание. Такое чувство никогда не покинет человека, какие бы не были обстоятельства. Для нее не преграда расстояние, время, возраст, расставания. Не всегда можно отождествлять такое чувство со счастьем. Наоборот, по обыкновению оно приносит большие страдания, часто заканчивается трагически: смертью, тюрьмой, сумасшествием.
Человек часто обминает свою настоящую любовь и находит будничность и обыденность, в которой и проживает тихо и спокойно свою жизнь — без большого счастья, но и без большого горя.<span>Любовь. Это чувство снова и снова доказывает, что без него жизнь теряет смысл. Любовь изменяет человека, в его душе будто расцветает волшебный цветок, который своим тонким ароматом заполняет каждую клеточку твоего тела; любовь дарит человеку радость, гармонию — именно таким есть идеальное представление об этом великом чувстве. Так существует ли такая любовь? Каждый ли человек встретит ее на своем жизненном пути? </span><span>Говорят,что любовь-это самое сильное чувство на свете. Оно может изменить человека,принести радость и даже вылечить. Говорят,что настоящая любовь вечна и для нее нет преград. Говорят,что любящий человек не способен предать. Тогда почему мы говорим эти три заветные слова "я тебя люблю" каждому человеку,в которого влюбленны или к которому чувствуем влечение,страсть?!Влюбленность,страсть,влечение,порой даже насилие над собой не есть любовь! Это даже не чувства,а всего лишь всплеск эмоций,которые быстро(или не очень быстро) угасают в нас. Только настоящее чувство,настоящая любовь не может угаснуть. Не приносит любовь страданий и мучений,потому что это не ее сущность. Столь светлое чувство может приносить счастье и блаженство. Нельзя называть всё любовью,потому что любовь одна. Любовь-чувство постоянное и если действительно оно есть,то оно дается раз и навсегда. Настоящую любовь нельзя ни потерять,ни приобрести,ни купить,ни продать. Если ЛЮБИШЬ человека,именно ЛЮБИШЬ,то это на всю жизнь,и ничто не может изменить это.</span>
писателя волнуют правильность рассказов,понравится ли это читателям,вдохновят ли его рассказы,это очень важно,и конечно же это и проблемы нашего времени
Нет, Летом 1836 года Пушкин создаёт свой последний поэтический цикл,
названный по месту написания (дача на Каменном острове)
«каменноостровским» . Точный состав цикла стихотворений неизвестен.
