<span>У нас субботники проводились в школе по весне и осени. Брали грабли, носилки, собирали мусор, листья. Грузили в машину. Убирали территорию школы. Весной белили деревья, сажали цветы. В классе мыли окна. А писать нужно наверное об эмоциях которые вы испытываете перед, во время и после субботника, как он сближает людей и пр. </span>
<span>(у мене тільки твір на цю тему)
</span>Те, що ввічливість, шанобливість, намагання зробити Вам приємно як гостю є національною рисою японців – відомо всім. Ввічливість – в натурі японця, його стиль поведінки, його спосіб мислення. І все це закріплено історично. Кажуть, що займенник «я» в японській мові виражається різними словами і кожне має своє значення і свій відтінок. Так, самурай буде говорити « хесся», жінка ніколи не буде вживати «оре» – суто чоловіче слово, старий обов’язково скаже «васі». Японець ніколи не стане категорично заперечувати, він практично не говорить «ні», навіть коли не згоден. Знайде тисячу способів уникнути цього прямого «ні» або так завуалює свою незгоду хитросплетенням слів, що й чорт ногу зламає.<span>Японська ввічливість невіддільна від субординації, а іноді і випливає з неї. Японці невибагливі в одязі, по нім важко відрізнити главу фірми від робітника. Якщо зустрінете двох чоловіків в однакових синіх костюмах , білих сорочках, однотонних краватках, то по відношенню їх один до одного відразу відрізните, хто займає вищий ступінь на соціальних сходах, а хто – нижчий . Субординації дотримуються скрізь: у діловому житті, побуті, сім’ї. В обов’язковому порядку шанобливо звертаються підлеглі до начальника, діти до батьків, сестри до братів, молодші до старших, жінки до чоловіків.
</span><span>Ще коли мати за японським звичаєм носить немовля у себе за спиною, вона при кожному поклоні змушує клонити і його, даючи йому при цьому перші уроки вшанування старших . Відчуття субординації вкорінюється в душі японця не з моральних повчань, а з життєвої практики. Він бачить, як мати кланяється батькові, молодший брат – старшому, сестра – всім братам незалежно від віку. Все це має глибокі соціальні корені, так як вічно цю субординацію, яка стала правилом життя, регламентацією побуту, диктував майновий ценз. Витоки потрібно шукати ще в феодальне час, коли хлібороб не мав права їсти рис, вирощений його руками, як не мав права носити шовк селянин, який розводив шовкопряда. Яким папером затягувати вікна, яким гребінцем заколювати жінці волосся – все регламентувалося владою.
</span>Тому не дивно, що японська ввічливість поширюється не по горизонталі, а по вертикалі: найбільш низькі поклони адресуються тому, хто стоїть вище. Кодекс самурайської честі диктував форму поведінки васала: бути вихованим і ввічливим – від низьких поклонів поперек не зламається. Все це, безумовно, наклало свій відбиток на японців наших днів. Звідси – коректність, шанобливість, взаєморозуміння в міжособистісних взаєминах. Звідси – відсутність прямих запитань, які могли б поставити співрозмовника в незручне становище, і прямих відповідей, які містили б відмову. Тому спостережні оглядачі наводять дотепну приказку американців: «Робити можна трояко – правильно, неправильно і по-японськи».Ввічливість по-японськи має свою привабливість як суто людська риса, адже таку культуру спілкування, повагу до старших, уникнення категоричних суджень – все це добре б було запозичити і нам.<span>Ввічливість взагалі – не тільки щоденний етикет. Це спосіб існування, який поширюється на всі сфери життя. В деякій мірі це можна сказати і про наших співвітчизників. Але у українського народу ввічливість більше проявляється у його гостинності, яка відома на весь світ. Щодо інших традицій японської ввічливості, то, на мій погляд, вони не підійдуть народові з нашим менталітетом, адже українці більш відкрити і в чомусь простіші, доброзичливіші та більш добрі, ніж японці. Нажаль, зараз ввічливості нашим сучасникам інколи бракує, але в цілому український народ був, є і назавжди залишиться одним із самих привітливих і ввічливих народів світу.</span>
Кам’янець-Подільська фортеця (Antimurale Christianitas – форпост Християнства) була споруджена для захисту Турецького мосту, що є сполучним перешийком між Старим містом, укладеним в петлю річки, і “великою землею”.
На підставі археологічних даних на території сучасної фортеці в IX – XII ст. існував дитинець із земляним валом і дерев’яною стіною, що захищає давньослов’янське поселення Галицько – Волинського князівства.
Дерев’яні укріплення були замінені на кам’яні після пожежі на рубежі XII – XIII ст. А вже в 1240 році орди Батию (1209 – 1255/1256), правителя улусу Джучі (Золотої Орди), розбивши стіни, увірвалися в місто і знищили його жителів. У наслідку чого більш ніж на сторіччя Кам’янець перейшов під владу татаро – монгол.
Після поразки татар при Синіх Водах у 1362 році від війська великого князя Литовського Ольгерда (літ. Algirdas 1296 – 1377) фортеця була передана у володіння племінникам князя – Олександру, Юрію, Борису, Костянтину і Федору. За правління литовських князів (1363 – 1430) фортеця переживає своє відродження і починає набувати свій неповторний вигляд завдяки пожертвам як дрібних шляхтичів і купців, так і римських пап, які надсилали Кам’янцю “милостиню святого Петра”.
Мій однокласник Дмитро дуже щедрий й доброзисливий.Він у вільну хвилину допомагає татові.Дмитро дуже лубить тварин,але батьки не дозволяют йому завести собаку тому він бавиться з собакою старшого брата.Також він допомагає собакам які немають господаря.
Коли я забуваю ручку чи ще дощу він завжди прийде на поміч.
Ось який мій друг Дмитро!
Ім`я можна замінити.
