Богдан Сильвестрович Лепкий — письменник, літературознавець, критик, видавець, редактор, перекладач, художник, педагог, видатний діяч української та польської культур.Народився 4 листопада 1872 року на хуторі Кривенькім, що на Тернопільщині, в сім’ї священика Сильвестра Лепкого (літературний псевдонім Марко Мурава). Хрещений 9 листопада того ж року в с. Крегулець Гусятинського району.З шести років малий Богдан жив у Бережанах, у діда Михайла Глібовицького (1814-1887), священика, віце— маршалка Бережанського повіту. Основи знань юнак отримав у Бережанській гімназії (1883 — 1891). З дитячих літ Бережани, згадував письменник, стали "найкращим для нього містом у світі". Після закінчення гімназії у 1891 вступив до Віденської Академії мистецтв, щоб здобути малярську освіту, але згодом, через три місяці переводиться на філософський факультет.Туга за Батьківщиною спонукала Лепкого перейти до Львівського університету, де він поринув в українську культурну стихію. Кількарічне навчання у Львівському університеті (1892 — 1895), по закінченні якого працює вчителем-суплентом в Бережанській гімназії (1895 — 1899). Займається творчою діяльністю. Одне за одним Уявляються його перші оповідання: "Дідусь", "Нездала п’ятка", "Над ставом", "Гусій" та ін.1899 р. — виїзд до Кракова, де він розпочав свою викладацьку (педагогічну) діяльність в гімназіях ім. Яна Собєского, св. Яцка та св. Анни, читав лекції з української мови та літератури. Згодом отримав посаду лектора в Ягелонському університеті. У Кракові Б. Лепкий створив своєрідний український центр у польському літературному середовищі.Події першої світової війни привели Б. Лепкого з сім’єю до Німеччини. У незвичайних умовах почалась його напружена праця, як громадського діяча в антицарському "СоюзіВизволення України". З 1915р. працював на просвітницькій роботі в таборах для військовополонених солдатів царської армії, спочатку в Фрайштаті, а потім у Раштаті біля Бадена (викладав історію літератури). З 1916 — просвітницька праця у таборі Вецляру, де Лепкий провадив малярську школу.Влітку 1917р. відвідав Львів, Бережани, могилу батька о. С. Лепкого в селі Жуків, побачився з рідним братом, січовим стрільцем Левом Лепким.Наприкінці 1925 р. Лепкий повернувся де Кракова і знову працює в університеті, де його іменовано доцентом, керівником кафедри української літератури, пізніше — професоромЯгелонського університету (1932).<span>Друга світова війна розпочалася, коли Б. Лепкий зі своєю сім’єю перебував на
відпочинку у Черче. 23 вересня 1939 року вони повертаються до Кракова (Польща). Останні роки життя були найтяжчі, затьмарені фашистською окупацією. Краківський університет було закрито, Лепкий залишився без роботи, без пенсії, що спричинило матеріальну скруту. Проте літературну працю він не покинув: написав книжку мемуарів "Бережани" — третю частину "Казки мойого життя", яку він не закінчив, повість "Крутіж", чимало віршів; перекладав з української на німецьку, дописував до українських журналів. "Краківських вістей".</span><span>21 липня 1941 р. Б. Лепкий помер. Похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові (Польща).</span>
<span><span>Значення творчості Тараса Григоровича Шевченка для українського народу важко переоцінити. Його літературна спадщина різноманітна та багатогранна: поезії, балади, елегії, поеми, думи... І в кожному рядку ми відчуваємо біль і переживання поета за долю поневолених людей.Мало хто в історії світової культури з такою пристрастю й самовідданістю захищав свій народ, як це робив великий Кобзар. З раннього дитинства він був свідком жахливої кріпосницької дійсності, сповненої гніту й насильства, безсердечності панів і людяності знедолених.Усе життя присвятив Шевченко служінню рідній Україні. Він ніс народові іскру правди, незважаючи ні на тортури, ні на гоніння.Однією з найважливіших у творчості Кобзаря є тема свободи. Він закликає людей не коритися долі, а боротися за своє щастя, піднятися проти гнобителів і скинути кайдани неволі:...вставайте,Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.<span>Часто нагадує поет про славетне минуле українського народу, пРо запорозьких козаків — волелюбних синів Великого Лугу. З теплотою та любов’ю пише він про січовиків, які першими в історії нашої країни прагнули до незалежності й відстоювали свої права:</span>Запорожці ті хлоп’ята...<span>Щиро співчуваючи знедоленому люду, Шевченко одночасно переживає занепад національної культури. Багато століть царсь- І(. УРЯД перешкоджав дотриманню народних традицій, національ- насМ0Ва ** література переслідувалися цензурою. Він доносить до</span><span>Думку, як важливо бути грамотними й освіченими, не цуратися св°го коріння:</span></span>
Учітесь, читайте,І чужому научайтесь,І свого не цурайтесь.Поет вірить у те, що настануть щасливі часи й для неньки- України, а народ заживе в мирі та злагоді.Я впевнена, що вірші Т. Шевченка залишаться провідною зіркою ще для багатьох поколінь і завжди будуть вчити любові до Батьківщини та співвітчизників, умінню цінувати волю й не коритись гнобителям.<span>
П</span>
</span>
Слова й діяння великого Кобзаря співзвучні з сьогоденням. Його каторжний шлях боротьби з кріпосництвом, можновладцями, людськими слабкостями вражає уяву тих, хто здатен до співпереживання й відчуття прекрасного. Тернистий шлях власної долі генія українського народу був наскрізь пронизаний устремлінням принижених прорватися крізь грати духовної задухи до зірок волі. Поет жив за кордоном честі: нічого для себе — все для людей. Те, що відчували, переживали його співвітчизники, проніс Кобзар через Голгофу реального життя:
В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було.
Про що говорять ці рядки? Шевченко — мученик чи щаслива людина?
Випало на його долю випити до дна чашу отруйних випаровувань чуми кріпосництва у дитинстві, юності, пережити потрясіння арешту, знущання під час допитів у казематі, поневіряння десятирічної солдатчини. Майже все життя терпіти муки й муштри. Де ж бралися сили на це? Сили все вище підійматися зі справжньої дияволіади умов до вершин вселюдської духовності, весь час нарощуючи бунтарський потенціал, досягаючи геніальних проривів у схованки людської душі? Ще й здобуваючи навичок майстерного володіння пензлем художника, сповнюючись інтелектуальною могутністю, яка підкорила часи і покоління?
З давніх-давен відомо, що головне в людині — її духовний всесвіт, тому першим уроком Шевченка для мене стало те, що він з'явився перед нами як живий символ пробудженої народної самосвідомості, органічним голосом українців, що оголосив усьому світові про свою високу місію нести тяжку долю відповідальності за світ й усе гуманне в ньому.
Саме ім'я Тарас означає "гнівний". Мабуть, тому й з'явилася з надр мас людина, яка розділила з народом драматичну долю. Тому стільки пронизливої, всепереможної любові до України у рядках поезій:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену самого Бога, За неї душу погублю.
Другим головним уроком Шевченка є його безприкладна любов до всього сущного на землі, до головних людських цінностей, його сповнений дитячою чистотою й довір'ям гуманізм. Відомо, що рівень культури, цивілізованості будь-якого суспільства найяскравіше виявляється у ставленні до жінки. Наш Поет усіма своїми думками виявив шанобливе ставлення до Жінки-Матері, Трудівниці, Коханої. Космос його любові безмежний.
Скільки ніжності, співчуття, відданості, скільки випромінює поезія нашого великого співвітчизника, що молився за всіх страждаючих, принижених, не відшукати у жодного іншого поета світу. Тому не випадково його вірші часто піднімаються до висот ідилій, коли краса поетичного й чистота життєвого стають синонімами, тоді й з'являються такі шедеври, як "Садок вишневий коло хати", "Ісаія. Глава 35"...
Третій урок великого художника в тому, що, бувши глибоко національним, Шевченко вдивлявся в інтернаціональні обрії, досягаючи висот, розуміючи, висловлюючись сучасною мовою, діалектики інтернаціонального і національного. Ніякої чванливості, вузької обмеженості думки, презирства ні в поезії, ні в житті до людей інших національностей. Усім він простягав руку дружби — і росіянину, і поляку, єврею і казаху. Поет сповідував принципи спільності, не робив гнівних розмежувань у своєму презирливому ставленні до "свого" українського пана, до російського поміщика, гонористого шляхтича, купця-єврея.
Нарешті, четвертим уроком Шевченка була його величезна любов до рідного пригнобленого народу. Ця любов породжувала ненависть до будь-яких проявів експлуатації, рабства, принижень людської гідності. Гнів — головна рушійна сила його думки, завжди публіцистично загостреної, сатирично вбивчої, що знищує зло у вигляді царської вседозволеності, розгулу тиранії, чиновницько-бюрократичного самозадоволення, рабськи переродженої особистості, політизації свідомості.
Пантелеймон Куліш писав про Шевченка: "Широко він обняв Україну з її могилами кривими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні. Його устами увесь наш народ заспівав про свою долю...
... і з того часу всі з нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться".
Так, мабуть, довго. Бо генії народжуються раз у сторіччя, щоб указати нащадкам вірну дорогу до самовизначення.
Пишучи про уроки Шевченка, Євген Маланюку своїх працях відзначав: "Скажу коротко і просто: навчитися Шевченка не можна. Його можна сприймати або не сприймати..." Здається, я сприйняла. Хоча між генієм і сучасністю завжди прірва. Геній віддає себе до останку, а сучасність бере від нього те, що вона здужає взяти.
Осмислюючи події 30-х років XX ст., бачимо, що в період культу особистості великого Кобзаря вважали надто національним, занадто українським, дуже різкою здавалася його поезія. У застойний період різні збори "без ведома",
Ах цей кошмарний вчитель -
Дівчат, хлопчаків мучитель!
Всі їх повчає так вчить.
І як самому не набридне!
Не виглядає він пригнічений -
Від тих же хлопців, дівчат,
До того, хто був страшної занудою,
Приходять послання купою.
Таланти і зовсім бездарності
В них пишуть слова подяки.
Професії немає прекрасніше:
Сьогодні - свято всіх свят!
