Софійка розгледіла справжні якості Сашка коли вона зняла прокляття .
Твір Лесі Ворониної » Таємне товариство боягузів, або Засіб від переляку №9″ — це надзвичайно захоплююча історія про хлопчика Клима та його пригоди. Клим — боязкий, несміливий хлопчина, який дуже боїться свого друга Кактуса. Він уникав його, тікав, ховався. І одного разу потрапив у секретну лабораторію ТТБ. Там він провів експеремент, який змінив хлопця. Тепер він став сміливим, уже не боявся Сашка Смика, був впевнений у собі. Незважаючи на страх, який деколи до нього приходив, Клим ніколи не відступав. Це і показує, що насправді він відважний і рішучий. Йому довелося подорожувати машиною часу, виконувати інструкції бабусі Соломії, щоб врятувати планету від синьомордиків. Мені цей твір дуже сподобався. Але найбільше герой повісті. Я теж буду намагатися бути такою сміливою і рішучою, як він!
«…Коли б хоч скоріше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хліб з’їдає і час гаїть…»;
«Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе
загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по
своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє; там череда
пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься
жито: і все то гроші, гроші, гроші…»;
«…під боком живе панок Смоквинов, мотається туди й сюди, заложив і
пере заложив — видно, що замотався: от-от продасть, або й продадуть
землю… Ай, кусочок же! Двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана,
ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею»;
«Скотина гроші коштує, вона цілий тиждень робить на нас, а в неділю,
що мала б відпочить, гони в церкву. Це не по-божому і не по-хазяйськи»;
«Я не буду панувати, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав
чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю»;
«Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку!»;
«Їдеш день — чия земля? Калитчина! Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Диханіє спирає…
«Застав його (Романа) коняку запрягать, то й не запряже: він зараз полізе по книжках, по тих рихметиках шукать, як це робиться»;
«Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість»;
«…бере і в свого, і в чужого»;
«Лупи та дай»;
«…робітники та собаки надворі повинні буть»;
«Ой Пузирі! Глядіть, щоб не полопалися, а замість вас Калитку розіпре грошового»;
«Обікрали… ограбили…Пропала земля Смоковникова!.. Краще смерть, ніж така потеря!»;
«Тільки прийдеться платить, то я тебе живого облуплю» (Калитка — Роману);
«Тільки ти давай за поросят Пузиреві так, щоб він не продав, дешево
давай, на біса терять гроші: женися на Пузирівні — сам наплодиш
завідських свиней»;
<span>«Хоч би молились (робітники), а то стоїш, чухається та шепче собі губами, аби простоять більше без роботи».</span>
1.сімя павлуся
2.смерть батьків
3.турбота наймички
4.пошуки скарбу
5.щастя вкинуте Богом у вікно
Дитинство — це час мрій і безкінечних
відкриттів, час, який згадується потім, немов казковий, повний вражень і
щастя, радісних днів і маленьких прикрощів. Саме таким, мабуть,
поставав цей час і в спогадах прекрасного українського письменника
Михайла Стельмаха, який народився в мальовничій місцевості на
Вінниччині. Згадувалася йому матінка, така добра, ласкава, невтомна
трудівниця, котра навчила свого сина любити кожну травинку, милуватися
росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки
далеких дзвонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті
казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.
