<span>Kохання… Це дивовижне
почуття завжди хвилювало людей, кликало на подвиги в ім’я коханого чи коханої.
Тому й не дивно, що видатний український письменник, майстер психологічних
новел, береться за перо, щоб написати історію одного кохання, кохання гуцульських
Ромео та Джульєтти. Іван Палійчук і Марічка Гутенюк — діти природи з вічною і
вірною любов’ю до гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі», до
смерекових чорних лісів «з їх синім диханням», до ясної зелені царинок, «що,
мов дзеркала, блищали в рамах дерев», їхнє чарівне кохання йде від дивовижних
міфологічних вірувань гуцулів, від своєрідного розуміння таїн природи. Для них
«весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І їхнє
кохання здається казкою, одночасно живою, близькою і зрозумілою усім людям.</span>
Виросло воно серед
тяжкого духу ворожнечі, що оточували дітей двох родів з самого дитинства.
Криваві бійки, які дуже часто закінчувалися трембітанням трембіти, «оповіщаючи
горам і долам про смерть», не змогли закреслити в серцях полум’я чистого
кохання, яке ніжно оберігала сама природа. Вона навіювала чарівні пісні
Марічці, і вони, здається, «гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у
купелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах». Природа дарувала
Іванові дивовижну гру на флоярі, і мелодії для своєї гри він чув серед гір,
лісів, річок, він чув від самого шезника. Не могло не зрости серед цього
царства природи велике полум’я кохання, об’єднуючи душі, шо тягнулися усе своє
коротке життя до живого, до прекрасного.
Невеселою була розлука
двох кохаючих сердець, але є у життя свої правила. Потрібно було Івану йти у
найми на полонину. А в цей час смерть забрала кохану туди, куди немає ніякої
стежки. І здається, якщо б вона була, побіг би туди Іван, щоб навіки з’єднатися
з Марічкою. «Великий жаль вхопив Івана за серце». Зруйновано всі мрії, усі
надії. Пішов він • якнайдалі від людей, і усі вважали, що загинув він від
великого жалю. А молоді дівчата склали пісню про велике кохання, яке стало
більше, ніж смерть. Але ні, на сьомий рік з’явився Іван і навіть одружився з
Палагною. Головним стали — господарство, маржинка… Проте кохання ніколи не
вмирає, і серед турбот ґаздівства злітав до нього знайомий голос:
<span>- Ізгадай мні. мій
миленький,
- Два рази на днину,
- А я тебе ізгадаю
- Сім раз на годину.</span>
А одного разу Іван її
побачив — Марічку, свою кохану. Так. він розумів, що це нявка, але не хотів у
це вірити, бо вело його кохання. Знайомий голос, знайомий стан кликали у гущину
лісу. Й Іван ішов, бо бачив тільки свою Марічку. Він навіть рятує її від
чугайстра, йдучи з ним у танок. І грає ту мелодію, шо чув від щезника. Кохання
робить дива. Людина забуває, що бачить перед собою нявку, що вона веде її на
смерть. І смерть приходить, забираючи Івана у страшну безодню, але не вмирає
кохання, яке більше, ніж життя, більше, ніж смерть.
Є на світі дивовижна
природа, але й є на світі дивовижне кохання, яке не закінчується зі смертю, а
продовжує жити у серцях людей, у піснях, у згадках. Своїм твором «Тіні забутих
предків» М. Коцюбинський возвеличує чарівне почуття — кохання, нагадуючи людям,
що воно головне у житті, що тільки воно зігріває серця, що тільки воно світить,
як провідна зірка. І світитиме завжди!
<span> </span>
Степан Радченко - головний герой роману. Перша зустріч його з містом відбувається коли юнак приїжджає туди на навчання. Молодий, амбіційний, наділений інтелектом хлопець прагне піднести село на новий рівень, вдихнути в нього нове життя. Сповнений шляхетних помислів, Степан готовий до дій. До самого міста юнак ставиться вороже. Все навколо чуже для нього. Проте в міру з тим як змінюється соціальне становище героя змінюється і його думка. Зваблений містом, головний герой сам стає одним з городян від яких раніше цурався, він кидає те, заради чого приїхав і йде власним шляхом. Тож з одного боку можна вважати, що Степан підкорив місто, адже він досяг значних успіхів та став відомим письменником. Та на мою думку - це місто підкорило його, томц що він став частиною цього міста, воно поглинуло його залишивши порожнучу в душі.
Повість авторства Григіра Тютюнника під назвою «Климко» може викликати у багатьох людей жалість до тих, хто страждає під час військових дій, в тому числі і до головного героя цієї повісті – хлопчика по імені Климко. У його житті сталося те, чого він ніяк не заслуговував – йому довелося жити під час війни, стикатися з величезною кількістю проблем, які він ніяк не міг подолати.
Дана повість закінчується так, що жалю до Климка виникає ще більше, ніж за час всього прочитання. Він захворів, але відчував обов’язок перед іншими людьми, а тому вирушив у дорогу в інше місто. За час своєї дороги Климко був викинутий з поїзда, і йому потрібно було пройти 60 км пішки. По дорозі він побачив погоню, почув постріли. Мабуть, щось потрапило і в нього, адже автор закінчує повість тим, що Климко падає на землю, а його пожитки розсипаються. Така авторська кінцівка однозначно натякає на те, що Климко міг загинути від поранення. Проте особисто мені хочеться бути оптимістом і вірити в краще, а саме в порятунок настільки цікавого і симпатичного особисто для мене героя всієї цієї повісті.
Його падіння від поранення далеко не означає смерті. Тому закінчення можна придумати і в оптимістичному ключі. Я думаю, далі Климка підібрали добрі люди, тому що не хотіли залишати маленького хлопчика вмирати поруч із залізницею. На щастя, він не помер по дорозі до лікаря. При цьому йому попався лікар, який не так давно сам втратив дитину, а тому відчував особливу відповідальність за життя і здоров’я хлопчика. Він доклав усіх зусиль для того, щоб Климко вижив, і в результаті хлопчик одужав після серйозного поранення. Лікар, який оперував, як раз зібрався в інше, більш спокійне місто, де військові дії не були настільки активними. Климко погодився відправитися разом з ним, щоб стати його помічником. На новому місці він отримав достатні знання, щоб допомагати лікареві. Він поступово навчався у лікаря, щоб, зрештою, стати йому належної зміною. З Климка вийшов дуже хороший лікар, який пам’ятав про свої проблеми в житті, а тому був налаштований допомагати людям, робити для них все, що можливо, і рятувати як можна більшої життів.
Як мені здається, завжди потрібно намагатися бути оптимістом. Саме з цієї причини я придумав досить оптимістичне закінчення до цієї повісті авторства Григіра Тютюнника. Не думаю, що мій варіант подій виглядає зовсім нереалістичним. Климко заслуговував того, щоб йому все-таки пощастило, і він вижив. Крім того, він був дуже відповідальною людиною, а тому відповідальна професія лікаря напевно йому б підійшла.