Бо забула !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Климко заночував у снопі сіна і поласував галетами які дав йому солдат. У курені Климко згадував про дядька Кирила як їм було добре до того як його не стало. Пацюків з вагової вигнав Зульфат старий друг Климка, він взяв жаринки і закинув їх у нірки і прикрив ці нірки щоб миші задихнулися. У село зайшли італійці і все порозкрадали. Після італійців майже нічого не залишилося все порозкрадали і поспалювали. Люд вимінював одяг все що в них було на сіль та інші потрібні речі.
«Заповіт» Тараса Шевченка — мабуть найвідоміший поетичний твір української літератури. Це — унікальний твір, адже українська і світова культура не знала досі такої глибокої, емоційної поезії, у якій письменник висловив би всі свої болі та мрії і дав би настанови нащадкам. «Заповіт» пройнятий надзвичайною любов’ю до України, чарівним патріотичним пафосом. Т. Шевченко передав ніби свою останню волю в цій поезії. Майстерно змальовані картини природи: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі…» Але будь-який уважний читач одразу помітить, що у цих пейзажах виявляється не просто поетична майстерність, а вся душа поета, усі його почуття. У «Заповіті» Шевченко звертається до свого народу: він закликає до дій. На перший погляд, цей заклик здається просто частиною поетичного твору, але він не залишає байдужим жодного читача:<span>Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.</span>Думка, передана автором у цих рядках, надзвичайно глибока. Особисто мені малося, що Шевченко закликав не до реального збройного повстання, а до духовного повстання. Він закликав повстати проти старого життя, старого суспільного ладу, старих проблем. Це заклик насамперед будувати нову Україну, в якій не буде місця кріпацтву (ця проблема все життя дуже боліла Кобзареві). У ній не буде місця несправедливості, зрадництву, знущанням із простого люду. Усе своє життя Шевченко найбільше хотів побачити українських селян вільними від панів, а саму Україну — незалежною. Шкода, що мрія Шевченка здійснилася вже після його смерті. Тарас Шевченко закликає всіх українців жити в злагоді, разом Сюронити справедливість, разом боронити свою рідну землю від зла.Шевченко вірить у свій народ, у його непереможну силу, у щасливе майбутнє України. Він розуміє, що для того, аби його мрії та мрії всіх українців стали реальністю, необхідно багато часу. Необхідні прагнення перемогти і сили боротися. Про свою впевненість у народі Шевченко ніби говорить між рядками поезій, він переконаний — український народ подолає всі негаразди. Впевненість у власних силах, у праведності своєї мети передається кожному читачеві, який читає «Заповіт». І водночас читач щиро захоплюється особистістю геніального сина України — Тараса Шевченка. Ніби розуміючи і знаючи усе заздалегідь, Великий Кобзар закінчує свій «Заповіт» простими, але такими хвилюючими словами:<span>І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.</span>
Найчастіше сатиру вживає автор в ставленні до мартина. сатирично зображено звернення мартина до марусі:
мартин: Марусю, скільки раз я тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому... Ти ціми словами, мов батогом по вуху мене хльостаєш..
Гумор---- Мартин: От я як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величати, та й мене не хаяєном а паном зватимеш.
Омелько: Та за що ж биться? Панич-то й панич, пан- то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, мені однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.
Іронія----- Націєвський: зразу збила! О, яка гострая і строгая! Нам з привички.Інший раз,як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш,одначе діла в нас ніхто не робе!.. А ви вишиваєте?
Марися:Ні я не вмію, так сидю, батько звелів вас піджидатиза п*яльцями, щоб ви подумали, що я баришня.....
<span>Помню, как мы узнали о войне, почти каждый день провожали мужчин на фронт. Женщины плакали. Сколько слёз было пролито! Тяжело это - провожать отцов, мужей и братьев на войну, зная, что они могут не вернуться. Нашего отца провожали всем колхозом, потому что ценили за честность, трудолюбие и справедливость. Мы каждый день встречали почтальона, ожидая писем от отца, радовались каждому, читали всей семьёй по нескольку раз и, конечно же, ждали его возвращения домой. Но он не вернулся. Сна- чала мы получили письмо от фронтового друга нашего отца Василия Сахарова, который написал нам, что отец сопровождал поезд с военной техникой и этот поезд был подорван немцами. Так мы узнали, что наш отец погиб и похоронен под Смоленском. А позже пришла и похоронка. Это было большим горем для нашей семьи. К сожалению, похоронки приходили во многие дома.</span>