"Україна в огні" —це чесна неприхована правда про перший етап Другої світової війни. Пишучи цю кіноповість, Олександр Довженко<span> виявив таку непритаманну радянським письменникам тієї доби правдивість, таку безкомпромісність, що твір його прозвучав, неначе вибух, уперше в радянській літературі піддавши сумніву безгрішність "сталінського соціалізму". Режим не змусив чекати нищівної реакції, і вже у 1944 році відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: "Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка "Україна в огні". На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він "куркульський підспівувач", "відвертий націоналіст", дізнався він також, що від нього залишиться "мокре місце". Висновок же про твір був такий: "Україна в огні" — платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу". Чим же так налякала сталінську партію "Україна в огні" Довженка?</span>Письменник сильно й глибоко любив свій народ, і тому зобразив, можливо, найнещасливіший період історії країни із по-справжньому нищівною правдивістю. Як же він міг не хвилюватися, коли за короткий проміжок часу фактично вся Україна опинилася під фашистським чоботом? Це неможливо було осягнути розумом, у це важко було повірити. І в кіноповісті ми бачимо, як брутально було зруйновано "рай" українського життя. Ось, наприклад, картини життя України до приходу туди гітлерівців: "У садочку біля чистої хати, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лав'ріна Запорожця і тихо співала "Ой піду я до роду гуляти". Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасно, як і життя людське. Мати Тетяна Запррожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було з якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її". І ось цей рай нагло зруйновано, а мати, добра ласкава мати прощається зі своїми дітьми: "Сини мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої...". І вже "гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі й вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке". Просто вражає, з якою брутальністю німці вриваються в українські села, руйнуючи віками створюване життя, зневажаючи українців, які тут жили." Ці рядки кіноповісті сповнені неприхованого болю за рідну країну, її нещасливу долю. Недарма Довженко писав у своєму "Щоденнику" про перші дні війни: "На українських ланах і селах в огні і полум'ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива."Страшна картина доповнюється новими деталями, стає все більш трагічною, і ми із жахом читаємо, що Київ, столицю України, теж сплюндровано: "У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні".У творі багато неприхованої символіки. Це і прізвища головних героїв — Запорожці, і назва села — Тополівка, і п'ять синів, як п'ять пальців однієї руки (показово, що у романі "Вершники" Ю. Яновського Мусій Половець теж має п'ятеро синів).Розповідаючи про долю сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскравій формі відтворити трагізм історії української землі. Картини перших днів війни справді апокаліптичні — руйнується весь світ українця, його родина, українська молодь потрапляє у фашистську неволю, фактично у рабство. Але український народ опирається поневоленню, бореться із загарбниками, найкращі його представники йдуть у партизани, нищачи не тільки окупантів, але й ницих зрадників свого народу.Заключна сцена твору теж досить символічна — у сплюндрованій ворогом Тополівці знов зібралися Запорожці. І ця сцена, незважаючи на всю свою трагічність, пройнята оптимізмом, адже, як кажуть, "козацькому роду нема переводу".<span>З любов'ю до рідної землі, з болем за неї писав Олександр Довженко кіноповість "Україна в огні", залишивши нащадкам згадку про страшні сторінки нашої історії. І хоч твір довго чекав свого читача, але тепер він повернувся до нас після довгих років замовчування і відкрив нам Олександра Довженка зовсім з іншого, нового боку.</span>
Поки боярин вернувся зі свого невдатного посольства, Максим сидів у його шатрі й прислухувався т думав,що йому робити. Коротка стріча з Мирославою була світлою хвилею серед пітьми його невольництва.Її слова, її погляд,дотик рук і її вісті - усе те немов вирвало його з темного гробу,повернуло йому життя. Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думками дожидався він боярина.
Творчість кожного народу надзвичайно різноманітна. Особливо цінними є пісні. Саме вони найкраще відображають всі сфери життя кожної нації, передають уявлення народу про головні життеві цінності: працю, сім’ю, доброту, любов, чесність, батьківщину. Люди створюють пісні, у яких відбивається їхній світогляд. Саме тому вони передають ці твори із покоління в покоління. У кожного народу саме пісня дуже тісно пов’язана з обрядовістю. Так в Україні на Новорічні та Різдвяні свята співають щедрівки та колядки, навесні – веснянки, а під час жнив– жниварські пісні. Дуже важливо не забувати традиції, які, як я вважаю, не дарма передавалися із покоління в покоління і зберігалися в пам’яті. Адже важлива та мудрість, яку не забували не один вік.
<span>Це медитативно-філософський монолог ліричного героя, у якому висловлено глибокі роздуми про минуле й майбутнє України, осмислюється її національна доля.</span>
<span>Тема: Висловлення суму і жалю поетом з приводу знищення Запорозької Січі і втрати могутності Вкраїни; висловлення критики стосовно діяльності Б. Хмельницького, зокрема за необачний Переяславський союз з Московією, який призвів до втрати української державності; глибокі роздуми про минуле й майбутнє рідного краю.</span>
<span>Ідея: Засудження тих, хто занедбав, зрадив Україну, заклик до боротьби з поневолювачами і гнобителями українців. Звернення до недругів не «сміятися» з України, бо прийде час її могутності й розквіту.</span>
<span>Основна думка: Впевненість у відродженні козацтва, тієї сили, що здатна знищити самодержавство, будь-яку експлуатацію, приниження гідності.</span>
У поезії Т. Шевченко критикує Б. Хмельницького за його легковірність, необачність, політичну недалекоглядність.
Гетьман, на думку поета, не зрадник, але за приєднання України до Росії його осудять нащадки, тож краще б йому було і на світ не народжуватись.
<span>Письменник таврує Хмельницького за необачний Переяславський союз з Московією.</span>
Може "Декадент"?
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «Ось декадент!»
Що в моїй гіісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.
Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,
Не раз і прів, і мерз я, і охрип,
Та ще ж оскомини хронічної не маю,
Катар кишок до мене не прилип.
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
Я з п'ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.
Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.
Який же я у біса декадент?
