По объему дума больше исторических балладных песен, которые, как и с давним дружинным эпосом («Слово о полку Игореве» , старинные колядки, былины) , имеет генетическую связь. В структуре Д. является более или менее выраженные три части: запев («заплачка» , как называли кобзари) , основной рассказ, окончание. Стихосложение Д. неравносложное, астрофичное (без разделения на строфы-куплеты через изменчивость порядка рифмовки) , с интонационно-смысловым членением на уступы-тирады, в пении начинается криками «ой» , а завершаться «гей-гей» .
Своей стихотворной и музыкальной формой думы представляют высшую стадию речитативного стиля, развитого ранее в причитаниях, из которых думы переняли некоторые мотивы и поэтические образы. С причитаниями думы роднит и характер импровизации. Длинные рецитации дум переходят в плавные, меняющеися формы. Каждый кобзарь перенимал от своего учителя образец рецитации в общих чертах и создавал свой отдельный вариант мелодии, под которую рецитует все думы своего репертуара.
Пение дум требует особого таланта и певческой техники (поэтому думы сохранились только среди профессиональных певцов) . Доминантный элемент Д. — словесный, а не музыкальный, и формируется он в определенной мере импровизационно, поэтому рифмы часто риторические. Рифмы в Д. преимущественно глагольные. В поэтике характерны развернутые отрицательные параллели (чаще всего в запеве) , традиционные эпитеты (земля христианская, тихие воды, ясные звезды, мир крещеный, каторга басурманская, тяжкая неволя) , тавтологичные высказывания (хлеб-соль, медвяно, январь-мать, пьет-гуляет, богатеи-сребреники, волки-сироманки, турки-янычары) , коренословные (пеший-пехотинец, стонет-проквиляе, жить-проживать) , разнообразные фигуры поэтического синтаксиса (риторические вопросы, обращения, повторы, инверсия, анафора т. д.) , традиционные эпические числа (3,7,40 и др.) . Стиль Д. торжественный, возвышенный, чему способствует использование архаизмов (златоглавом, глас, аще, рече, ноге, руке) . Эпичность и торжественность Д. усиливается ретардациями — замедлением рассказа через повторение фраз-формул. Д. — это казацкий эпос. Наиболее интенсивно развивались в период борьбы а турками, татарами, поляками, русскими и др. <span> </span>
У рай потряпляли : бідні, навіжені,безпомощні,діви чесні не порочні ,сироти , ті шо людям любили допомагати ,старшина правдива,тобто люди всякого завіту , По білому єсть кілько світу ,Которі праведно жили .
Пісня супроводжує український народ протягом усієї історії його існування. У часи розквіту та занепаду, під час важких випробувань війнами, бідністю, національного гніту народна пісня допомагала людям. У ній – пам'ять про визначних історичних діячів, про минуле, щирі почуття. У радісні хвилини життя – при народженні немовляти, хрещенні, весіллі, на будь-яке свято – пісня неодмінно лунала, зігріваючи душу та підіймаючи настрій. Пісня допомагала в праці та в дорозі. Мабуть, така співуча в нас українська душа.
Є давня легенда, пов’язана з пісенністю українського народу. У ній розповідається про те, що Господь обдаровував усі землі світу багатствами, тож українській землі, яка постала перед ним останньою, не залишилося нічого, окрім народної пісні. Мабуть, ця легенда виникла в часи великих бід, що випали на долю нашого краю. Та пісня, пообіцяв Господь, допоможе людям пережити всі лиха та ще й нестиме радість та світло.
В українських народних піснях живе вся історія нашого буття. У них і кохання, і побутове життя, і праця, і військова слава. Українські пісні надзвичайно мелодійні, щирі та прості. Вони нікого не залишають байдужими. Незважаючи на те, що багато з них народилися з болю, вони несуть світло та свято життя. У наших піснях немає жорстокості, агресії, навпаки – прагнення щастя, любові, добробуту, гумор, що найкраще характеризує національні риси нашого народу. Без рідної пісні ,як і без рідної мови, людина не може висловити своїх почуттів.
Пісню потрібно берегти, адже в ній ми дійсно єдинні.
<span>1. Розповідь Петра Колодуба. 2. Невеликий загін бійців. 3. Зустріч Платона з Савкою. 4. На березі Десни. 5. Позиція діда Платона до зрадництва. 6. Відданість та зрада.</span>
<span>Максим Ґудзь – це ще один яскравий тип трагічної особистості, “пропащої сили”. Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуденну силу. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Коли йому потрапила до рук “граматка”, самотужки опанував азбуку і навчився по церковних книжках читати. Горілка, до якої Максим звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Всякими неправдами Максим збагачується і повертається в село через тридцять років з грошима та “заслугами”. Максимів хутір стає пристановищем грабіжників. Морально зіпсований солдатчиною, Максим живе єдиною пристрастю – збагаченням.
