Тарас Шевченко народився і жив у непрості для України часи, коли її народ потерпав від кріпацтва, а сама країна — від принизливої імперської політики.Тяжка доля випала талановитому юнакові. Сам Шевченко народився в кріпацькій родині, зазнав гоніння та заслань, тяжких поворотів долі, але через все своє життя він проніс свій талант, палке серце та віру в краще майбуття.<span>Без імені Тараса Григоровича Шевченка неможливо уявити української літератури, національної культури і нашої країни взагалі. Творчість великого Кобзаря невмируща. Життя поета можна вважати справжнім мистецьким подвигом, адже усі свої сили він віддавав на порятунок українського народу і української культури. Саме Шевченко відкрив перед своїми співвітчизниками шлях у щасливе життя.Саме з цією людиною асоціюється в мене слово поєт.</span>
В школі на уроках географії ми вивчаємо різні країни. Серед них є теплі та холодні, вкриті вічними снігами та спекотні пустельні. Гори, ріки, моря – наша планета дивовижна. Часто на тих уроках я замислююсь, якою б я хотів бачити країну своєї мрії. Коли я розмірковую над цим питанням, мені спадає на думку, що не тільки природним різноманіттям цікава наша планета.
<span>Кожна країна має свою історію. В кожній живуть не схожі один на одного люди. Вони відрізняються зовнішністю, темпераментом, культурними традиціями тощо. Англійці, наприклад, всесвітньо відомі консерватори. В усіх справах на першому місці в них чопорність та пунктуальність. Американці понад усе цінують свободу та економічну незалежність. Іспанці дуже темпераментні. Про це добре свідчать їхні запальні танці та музика. Французи вважаються однією з найромантичніших націй світу. Перелік національностей та їхніх характерних рис можна продовжувати довго. Моя мрія - побувати в якомога більшій кількості країн та познайомитися з кожною із культур. Та, насамперед, не можна забувати те, що ми теж є представниками окремої країни, національності та культури. Дійшовши цього висновку, я замислився, чим славетна, чим цікава представникам інших національностей Україна. По-перше, моя країна має багатовікову та цікаву історію. По-друге, вона є багатонаціональною. Завдяки змішенню національностей, українці вважаються однією з найвродливіших націй. За географічним розташуванням Україна знаходиться одразу в декількох природно-кліматичних зонах, це робить дуже цікавою і різноманітною українську природу. Гори, ріки, ліси і поля України оспівані в творах багатьох поетів і письменників. На тлі нинішньої політичної ситуації мене пригнічує те, що живучи в такій прекрасній країні, люди так недбало до неї ставляться. Що люди не бажають жити в мирі та злагоді. Але, незважаючи на все це, я зрозумів, що країна моєї мрії – це батьківщина. </span>
Якою я бачу Україну
Я народилася в Україні. Це моя Батьківщина, яку я дуже люблю, з якою тісно пов'язане моє життя, життя моїх близьких, друзів. Я щиро переживаю за все, що відбувається в нашій державі, і часто замислююсь, що я можу зробити для процвітання моєї Батьківщини вже сьогодні. Я не розумію людей, які залишають Україну. Адже чужа земля - те ж, що й чужа стихія. А вдома, як каже народна мудрість, і стіни помагають. Рослини у своїх рідних краях навіть на кам'яному ґрунті зеленіють і цвітуть, а перевезені в інші країни на родючу землю - засихають.
Життя під своїм небом, на рідній українській землі нічим замінити не можна. Навіть якщо на долю країни випали танталові муки й душить глибока всеохоплююча криза - економічна, політична, соціальна, духо
Ответ:
<h3>немає України без Шевченка </h3>
У цьому творі я хочу розповісти про видатного письменника України Тараса Григоровича Шевченка
Він був видатною людиною не тільки в Україні , а й по всьому світу його досі цінують і поважають не тільки співідчизники ,ай люди за кордоном .
Він прославив свою рідну неньку Україну !
Я можу його назвати людиною з великої букви
Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», то
трохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору?
«Мабуть, фантастика», — подумалося мені. Але насправді виявилося, що цей
твір — чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своє
дитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чи
зауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, з
І’виховною метою» розповідають, яким слухняним та розумним ріс батько
хлопчика. Влакитна дитина — це ангел, якась ідеальна дитина, певно, яка
реально й не існує: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та
мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє
рожевими щічками й докірливо дивиться на забілку повними всіх на світі
чеснот голубими очима».
Проте батько-пі чомусь стає трохи ніяково, як і його
синові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: «Адже коли б
оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б»
клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з
обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж,
лишилося б у моїх жменях!»
Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний місток
пам’яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а по
другий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли б
місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина
все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим —
місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою «прірвою», а по
той бік — прожиті роки: «І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду
ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». Але
невблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він був
хлопчаком… Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток із
дорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнні
роки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві — з
молодою мамою, молодшим братом, друзями.
Статків у родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в
приміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати,
учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопець
читав на уроці «Тараса Бульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці,
не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули
проводять на річці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть
висловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на
берегах таких чистих і веселих річок’, не можуть бути злими й похмурими.
А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі
городи та садки!
Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати
дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись, завуча, випадково ковтає
жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. І
сміх, і гріх, як то кажуть!
З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича,
Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники
навіть допомогли одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника
вчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем.
Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов’ю Анатолій
Дімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалися
довірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи не
лає та не б’є своїх синів. Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща в
світі!»
Отже, Толя — не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у
шкільному житті якого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, що
Анатолій Дімаров, пам’ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще
розуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у
житті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати,
відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й
справедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.
<span> </span>