<span>собачка Хвінка
</span><span>киця Варварка
</span><span>мишка Сіроманка</span>
Називний — хто? що? (ніхто,нічий,ніщо);
родовий — кого? чого? (нікого,нічийого,ніщого);
давальний — кому? чому? (нікому, нікому, нікому);
знахідний — кого? що? (нічого, нічийого,ніщого);
орудний — ким? чим? (ніким, нічим,ніщим);
місцевий — на кому? на чому? (на нікому,на нікому,на нічому);
мілкі-крупні,нижчою-вижчою,вужчою-ширшою,круті-?незнаю,міцне-кріхке,хутенько-повільно
якщо помогла поможіть мені будь ласка
<span>Подii у драмi Iвана Франка розгортаються навколо трьох центральних персонажiв: Анни, ii чоловiка Миколи Задорожного та жандарма Михайла Гурмана. Образ Анни змальовано з великим почуттям любовi до знедоленоi людини. Вона в творi не розкривае свого горя, приховуе вiд людей своi болi i страждання, як глибоку таемницю.Iз розмови з сусiдкою Анна дiзнаеться, що Михайло якого вона покохала i присяглася в вiрностi, живий i приiхав до iхньго села.Звicтка про повернення Михайла глибоко вразила Анну. Вона обурена пiдлiстю братiв, якi ii "одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали", переконавши, що Михайло загинув.Жiнка сподiвалася, що зустрiч з Михайлом поверне iй втрачене щастя, принесе радiсть, що вони заживуть новим щасливим життям.Але, трагiчна смерть Михайла вирвала у неi останню надiю.Образ Миколи Задорожного т еж глибоко трагiчний. Вiн довгi роки поневiрявся в наймах,нiколи й хвилинки радicноi не зазнав.Вiн добрий, працьовитий, своiми кривавими мозолями стягнувся на маленьке господарство i cподiвався, що одруження з Анною принесе йому щастя.Але скоро вiн переконався, що молода i вродлива дружина не кохае його, що щастя вiдвертаеться вiд нього.Через усю драму автор iз логiчною послiдовнiстю передае читачам, що щастя у всix головних трьох героiв драми украдено однаково.</span>
Кожен скаже, що добре і з повагою. Це на словах. А чи так завжди буває на ділі?
У всьому світі, особливо в розвинених країнах, населення старіє, збільшується відсоток людей пенсійного віку. І не завжди держава в здатна нормально забезпечити життя людей похилого віку. Це ми бачимо й у себе, в Україні. Добре, звичайно, коли бабуся і дідусь живуть у родині дорослих дітей, коли є онуки. Або якщо старі живуть окремо, але де-небудь поблизу. І матеріальних проблем у них менше, і - найголовніше - вони відчувають себе, як і раніше потрібними, допомагають і ділом, і добрим словом.
Ось це найголовніше. Часто не матеріальні проблеми переносяться людьми похилого віку найболючіше, а відчуття покинутості. Адже і вони були молоді, як ми сьогодні. З їх працею пов'язано все те, чого досягло наше суспільство. Вони-то і створювали фундамент цих досягнень. Будинки, в яких ми живемо. Дороги, по яких їздимо. І ще вони, як і ми, дружили і закохувалися, будували сім'ї, ростили дітей. Без цього і батьків наших, і нас самих просто не було б.
Час бере своє. У старих і сили вже не ті, і здоров'я підводить. Зате є і знання, і величезний життєвий досвід. Часом ми ображаємося на зайві повчання, не можемо терпляче вислухати поради старших, вважаємо, що вони нічого не розуміють в наших проблемах. Може бути, літнім людям не завжди легко наздогнати сучасний ритм життя. Але вони хочуть нам добра! Що ж, ми повинні бути терплячими, навіть якщо порада не найвдаліша.
Я, наприклад, дуже дружу з бабусею. Вона цікаво розповідає про свою юність, яка припала на важкі післявоєнні роки. Розповідає про те, як вчилася і працювала, як познайомилася з майбутнім своїм чоловіком - моїм дідусем. Як народився у них довгожданий первісток - мій батько, а потім його маленька сестричка. Бабуся досі і по господарству мамі допомагає, і мені при нагоді консультацію по літературі дає. Нехай вона ще багато років залишається такою бадьорою, але якщо коли-небудь роки візьмуть своє і підведе здоров'я, хіба ми вважатимемо її тягарем, хіба не підтримаємо, не оточимо турботою?