В первых строках рассказа мы знакомимся с главным героем Юшкой. Платонов обращает внимание на следующие детали его портрета: « мал ростом и худ», « сморщенное лицо», « редкие седые волосы», в глазах «стояла влага, как неостывающие слёзы». Такое описание вызывает жалость к герою. Однако этого не скажешь об окружении Юшки. И дети, и взрослые издеваются над ним. Когда тот проходил по улице, дети, радуясь возможности пошалить, выбегали из своих домов и со смехом и криками бросали в него камешки и земляной сор. В ответ озорниками он смиренно молчал, не обижался и шёл своей дорогой. Перед нами образ страдальца, беззлобного и безобидного, терпеливо выносящего все издевательства, живущего по законам Христа. Дети удивлялись такому поведению, потому что он вёл себя не так, как другие взрослые: не серчал, не ругал их, не гонялся за ними, « как делают все большие люди». Значит, Юшка не такой, как все? Да! « Дети не знали другого такого человека». Платонов показывает особенность, неповторимость, индивидуальность Юшки, его непохожесть на всех остальных. Детям понятна злость, а терпение и доброта – непривычные для них понятия. В их представлении жизнь – это злоба. Ненависть. Озорники в ответ на Юшкино молчание и кротость серчали и с удвоенной силой толкали бедного человека. Они ждали, что Юшка разозлится и начнёт гоняться за ними, вызывая у них веселье. Если обратить внимание на семантические синонимы к слову СКУЧНО («молчит», «не пугает», «не гонится за ними»), то можно понять и увидеть страшный, перевёрнутый мир, в котором живут дети, потому что развеселить их может зло, испуг. Этому страшному миру автор противопоставляет мир Юшки, мир добра, уважения, любви, прощения и терпения. Обращения, используемые в тексте, помогают понять смысл противопоставления этих двух миров. Обращаясь к детям. Он называет их «родными», «маленькими». Мы сталкиваемся с парадоксом: те, кто унижал и оскорблял Юшку, для него «родные». Он считает себя нужным им. Юшка воплощает библейскую заповедь: «Возлюби ближнего своего». Сколько тепла и любви в его словах! Это –то и непонятно детям. Он видит несчастье детей в том, что « они не умеют любить человека и не знают, что делать для любви». Эти строчки звучат актуально: среди нашего поколения есть немало таких, которые не умеют любить и не знают, как это делать. Это беда и нашего времени. Не умея любить, дети мучают Юшку. Далее Платонов рисует мир взрослых. Он так же уродлив, как и мир детей: «злое горе и обиды», «сердца наполнялись лютой злобой». Они, как и дети, обижали Юшку, потому что он не похож на них: « блажной, непохожий», « думает такое особенное». Как и дети, от кротости, незлобливости Юшки взрослый человек приходит в ожесточение и злобу и бьёт Юшку, чтобы забыть своё горе. Зеркальность в композиции помогает нам увидеть исковерканный мир, уродливые отношения в мире, окружающем Юшку. Разговор с Дашей помогает нам понять мир Юшки. Не понимая Юшки, Даша желает ему смерти. Он прощает людей, их сердечную слепоту. «Они мне тело калечат», - говорит Юшка, а мы понимаем, что у них искалечены души. Это пострашнее искалеченных тел.
Ответ:
В основу фантастических "Приключений барона Мюнхгаузена" положены рассказы действительно жившего в 18 веке в Германии барона Мюнхгаузена. Он был военным, некоторое время служил в России и воевал с турками. Вернувшись в своё поместье в Германии, Мюнхгаузен вскоре стал известен, как остроумный рассказчик, выдумывавший самые невероятные приключения. Неизвестно сам ли он записал свои рассказы и издал их. В конце 18 века вышла книга под названием "Не любо - не слушай, а лгать не мешай". Сейчас она называется "Приключения барона Мюнхгаузена". Впоследствии к ним были присоединены фантастические рассказы других писателей о приключениях Мюнхгаузена, но автором книги принято считать Э. Распе. В этом произведении отражены характерные черты немецких баронов и помещиков: невежество, самоуверенность, спесь и хвастливость. Когда книга получила известность, то именем Мюнхгаузена стали называть людей, постоянно лгущих и приписывающих себе всякие чудесные подвиги, которые они не совершали и не смогли совершить. При этом барон Мюнхгаузен считал себя самым правдивым человеком на Земле.
Объяснение:
Історія літератури знає чимало випадків, коли твори письменника були дуже популярні за його життя, але минав час, і їх забували майже назавжди. Є й інші приклади: письменника не визнавали сучасники, а справжню цінність його творів відкривали наступні покоління.
Але в літературі є дуже небагато творів, значення яких неможливо перебільшити, тому що в них створені образи, які хвилюють кожне покоління людей, образи, які надихають на творчі пошуки митців різних часів. Такі образи мають назву «вічних», бо вони носії рис, що завжди притаманні людині.
У злиднях і самотності доживав свій вік Міґель Сервантес де Сааведра, хоча за життя він був відомий як автор талановитого, яскравого роману «Дон Кіхот». Ні сам письменник, ні його сучасники не знали, що мине кілька століть, а його герої не тільки не будуть забуті, але стануть «найпопулярнішими іспанцями», і співвітчизники поставлять їм пам’ятник. Що вони вийдуть із роману і заживуть своїм самостійним життям у творах прозаїків і драматургів, поетів, художників, композиторів. Сьогодні навіть важко перелічити, скільки творів мистецтва створено під впливом образів Дон Кіхота і Санчо Панси: до них зверталися Гойя і Пікассо, Массне і Мінкус.
Безсмертна книга народилась із задуму написати пародію й висміяти лицарські романи, такі популярні в Європі XVI століття, коли жив і творив Сервантес. Та задум письменника ширився, і на сторінках книги оживала сучасна йому Іспанія, змінювався й сам герой: із пародійного лицаря він виростає у фігуру смішну і трагічну. Конфлікт роману водночас історично-конкретний (він відбиває сучасну письменнику Іспанію) й універсальний (бо існує в будь-якій країні в усі часи). Суть конфлікту: зіткнення ідеальних норм і уявлень про дійсність із самою дійсністю — не ідеальною, «земною».
Образ Дон Кіхота став вічним теж завдяки своїй універсальності: завжди і всюди є благородні ідеалісти, захисники добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити дійсність. Виникло навіть поняття «донкіхотство». Воно поєднує гуманістичне прагнення до ідеалу, ентузіазм, бескорисливість, з одного боку, та наївність, дивацтво, прихильність до мрій та ілюзій — з іншого. Внутрішня шляхетність Дон Кіхота поєднується з комізмом її зовнішніх проявів (він здатен покохати просту селянську дівчину, але бачить в ній тільки шляхетну Прекрасну даму).
Другий важливий вічний образ роману — дотепний і земний Санчо Панса. Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’язані, вони схожі один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Сервантес показує своїми героями, що дійсність без ідеалів неможлива, але вони повинні ґрунтуватися на реальності.
Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра «Гамлет». Це глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Але його трагедія полягає в тому, що він не може перейти до рішучих дій і покарати зло. Його нерішучість не є проявом боягузтва, він смілива, відверта людина. Його вагання — наслідок глибоких роздумів про природу зла. Обставини вимагають від нього вбити вбивцю свого батька. Він вагається, бо сприймає цю помсту як прояв зла: вбивство завжди залишиться вбивством, навіть коли вбивають негідника. Образ Гамлета — це образ людини, яка розуміє свою відповідальність у вирішенні конфлікту добра і зла, яка стоїть на стороні добра, але її внутрішні моральні закони не дозволяють перейти до рішучих дій. Невипадково цей образ набув особливого звучання у XX столітті — добі соціальних потрясінь, коли кожна людина вирішувала для себе вічне «гамлетівське питання».
<span>Можна навести ще кілька прикладів «вічних» образів: Фауст, Мефістофель, Отелло, Ромео і Джульєтта — усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення. І кожен читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.</span>
Ответ:
<h3>Несмотря на заботы и переживания надо радоваться каждому дню и любоваться красотой окружающего мира.</h3>
Объяснение:
Иван Саввович Никитин в своем замечательном стихотворении "Утро" подробно описывает пробуждающуюся к теплому весеннему дню природу. Рабочий люд также приступает к своим делам. Наблюдая эту картину, лирический герой восхищается ее гармоничной красотой, успокаивается и призывает читателя приветствовать вместе с ним каждый новый день, пристально всматриваясь в него. Именно в природе душа находит умиротворение и отдых от забот и переживаний.
<em>Иван Никитин
</em>
<em>
« У т р о » </em>
<em>Звёзды меркнут и гаснут. В огне облака.
</em>
<em>Белый пар по лугам расстилается.
</em>
<em>По зеркальной воде, по кудрям лозняка
</em>
<em>От зари алый свет разливается.
</em>
<em>Дремлет чуткий камыш. Тишь — безлюдье вокруг.
</em>
<em>Чуть приметна тропинка росистая.
</em>
<em>Куст заденешь плечом — на лицо тебе вдруг
</em>
<em>С листьев брызнет роса серебристая.
</em>
<em>Потянул ветерок, воду морщит-рябит.
</em>
<em>Пронеслись утки с шумом и скрылися.
</em>
<em>Далеко-далеко колокольчик звенит.
</em>
<em>Рыбаки в шалаше пробудилися,
</em>
<em>Сняли сети с шестов, вёсла к лодкам несут…
</em>
<em>А восток всё горит, разгорается.
</em>
<em>Птички солнышка ждут, птички песни поют,
</em>
<em>И стоит себе лес, улыбается.
</em>
<em>Вот и солнце встаёт, из-за пашен блестит.
</em>
<em>За морями ночлег свой покинуло,
</em>
<em>На поля, на луга, на макушки ракит
</em>
<em>Золотыми потоками хлынуло.
</em>
<em>Едет пахарь с сохой, едет — песню поёт,
</em>
<em>По плечу молодцу всё тяжёлое…
</em>
<em>Не боли ты, душа! Отдохни от забот!
</em>
<em>Здравствуй, солнце да утро весёлое!</em>
<em> 1854 г.</em>
