Джоан Роулинг
Подарила детям сказку и веру в волшебство, справлялась с многими трудностями, воспитывала дочь, хотя жила на социальное пособие
<em>"Шукай пригод і життя буде веселіше" - сказав мені , якось дідусь . Але моя мама це сприйняла , як жарт . Проходило багато часу , багато днів я й забула про цю розмову .</em>
<em> Але через потім я втрапляв і втрапляв в різноманітні халепи. Я спочатку все сприймав близько до серця . А потім якось почав сприймати це байдуже .</em>
<em> Я знайшов завдяки цим пригодам справжніх друзів.Ія можу сказати , що дідусь був правий , бо без пригод життя стає нудним</em>.
Традиции и обычаи казаков <span><span> </span>Казак не может считать себя казаком, если не знает и не<span> </span>соблюдает традиции и обычаи казаков. За годы лихолетья и уничтожения казачества изрядно выветривались и исказились под чуждым влиянием эти понятия. Даже наши старики, родившиеся уже в советское время, не всегда правильно трактуют неписаные казачьи законы.</span><span><span> </span>Беспощадные к врагам, казаки в своей среде были всегда благодушны, щедры и гостеприимны. В основе характера казака была какая-то двойственность: то он весел, шутлив, забавен, то необычайно грустен, молчалив, недоступен. С одной стороны, это объясняется тем, что казаки, глядя постоянно в глаза смерти, старались не пропускать выпавшую на их долю радость. С другой стороны – они философы и поэты в душе – часто размышляли о вечном, о суете сущего и о неизбежном исходе этой жизни. Поэтому основу в формировании морально-нравственных устоев казачьих обществ составили 10 Христовых заповедей. Приучая детей к соблюдению заповедей Господних, родители по народному их восприятию поучали: не убивай, не кради, не блуди, трудись по совести, не завидуй другому и прощай обидчиков, заботься о детях своих и родителях, дорожи девичьим целомудрием и женской честью, помогай бедным, не обижай сирот и и вдовиц, защищай от врагов Отечество. Но прежде всего крепи веру<span> </span>православную: ходи в Церковь, соблюдай посты, очищай душу свою – через покаяние от грехов, молись единому Богу Иисусу Христу и добавляли: если кому-то что-то можно, то нам нельзя – МЫ КАЗАКИ.</span><span><span> </span>Чрезвычайно строго в казачьей среде, наряду с заповедями Господними, соблюдались традиции, обычаи, поверья, которые являлись жизненно-бытовой необходимостью каждой казачьей семьи, несоблюдение или нарушение их осуждалось всеми жителями хутора или станицы, поселка. Обычаев, традиций много: одни появляются, другие исчезают. Остаются те, что наиболее отражают бытовые и культурные особенности казаков, что сохраняются в памяти народа от далекой старины. Если коротко сформулировать их, то получатся своеобразные неписанные казачьи домашние законы:</span><span><span>1.<span> </span></span>Уважительное отношение к старшим.</span><span><span>2.<span> </span></span>Безмерное почитание гостя.</span><span><span>3.<span> </span></span><span>Уважение к женщине (матери, сестре, жене).</span></span>
У книзі Юрія Винничука «Місце для дракона» все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору — щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші.
Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють «драконячі закони». Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі... роз’їхались, адже «лютий хижак» й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.
Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же «кровожерливий» дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.
«Життя володаря не варте й одного рядка поета,— розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник.— Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні».
Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа.
Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. «Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати — сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!» — роздумує автор.
Максим Рильський розпочав свою творчість у «гроні п'ятірному» неокласиків. Їх висока школа дуже вдячно позначилася на поетичній майстерності цього тонкого і вишуканого лірика. Навіть у тих творах, які він був змушений написати на догоду ідеологам від літератури (а таких «поезій» у нього небагато, та й ті написані з метою захистити себе від цькування за «буржуазність»), Рильському не зраджує почуття міри і хорошого смаку. Там, де йому не треба було дбати про ідеологічну вивіреність, а такою віддушиною завжди була для «радянських поетів» пейзажна та інтимна лірика, він створив чимало прекрасних віршів.Мотив гармонії людини і природи Максим Рильський інтерпретує надзвичайно цікаво та оригінально. Краса навколишнього світу, одвічна загадковість природи — невичерпне джерело натхнення для поетів. На диво чутливий до гарного та гармонійного довкола себе, Рильський майстерно переливав тонко вловлені природні барви й звуки у віршовані рядки. У його любові до природи є щось синівське, трепетне, безпосереднє:Вона — не тільки тема віршаАбо картини, —В ній є висоти незміриміЙ святі глибини.Вона — це мати. Будь же сином,А не естетом,І станеш ти не папіряним —Живим поетом!Якщо для лірики Павла Тичини характерні весняні настрої, то пейзажна поезія Максима Рильського швидше дозволяє назвати його співцем осені:Запахла осінь в'ялим тютюном,Та яблуками, та тонким туманом, —І свіжі айстри над піском рум'янимЗоріють за одчиненим вікном.Така «осінність» його пейзажної лірики зовсім не означає безнадії в чеканні невідворотності зими, у згасанні природних барв і наступному глибокому сні. Осінь у поета — символ зрілості та мудрості, бо шал весни і спекотна знемога літа вже знайомі серцю. А все, що пережито, перелюблено, передумано до осінніх днів, вже зветься — досвід. Усе, що цвіло навесні, обертається плодом. Усе, що надбав чи втратив, вчить цінувати з відстані осінь життя. «Вміє розставатись той, хто вмів любить...» («Яблука доспіли»).Але не слід думати, що людське серце, вкутане опалим осіннім листом, приречене відтепер лише на те, щоб втішатися спогадами і складати рахунки своїм надбанням і втратам. Навіть глибокий сон природи не зупиняє тих живлющих соків, що нуртують у ній. Серце ж людське й поготів: здатність відчувати, любити, вірити неспроможні зупинити ні упокореність осені, ні холодні подихи зими («У теплі дні збирання винограду», «У присмерку осінньої алеї»). Осінь не владарює неподільно в пейзажній ліриці Рильського. Весняний легіт теж навіває йому чудові віршовані рядки:Я натомився од екзотики,Од хитро вигаданих слів, —А на вербі срібляться котики,І став холодний засинів.Нехай я щастя не знайшов того, —Його весна несе струнка,І держить свічку воску жовтого її мережана рука.(«Я натомився од екзотики»)Чутлива до краси поетична муза Максима Рильського знаходить її в будь-якій порі року. Вона облагороджує і привносить своєрідний чар у передчуття зими («Не забуду вечора хрусткого»), відкривається назустріч шаленим обіймам весни («Поле чорніє»: «Де вас подіти, зелені надії? Вас так багато — серце порветься!»; «Весною ми їздили в поле»), купається у сонячній зливі літніх днів («На білу гречку впали роси», «Опівдні»), переймається світлою печаллю осені («Запахла осінь в'ялим тютюном», «У присмерку осінньої алеї«...). Але неодмінно поетова душа гармонує зі станом природи, переповнюється її настроями, дихає її силою, мудрістю, красою.