Олекса Стороженко хронологічна таблиця 24 листопада 1806 — народився у селі Лисогори Борзнянського повіту (нині Ічнянський район, Чернігівської обл.) в сім’ї дрібного поміщика, відставного армійського офіцера Петра Стороженка. Спочатку хлопець здобув домашню освіту, а потім навчався в «благородному пансіоні» при губернській гімназії в Харкові. У 1820-х — Стороженко зустрічався із молодим Миколою Гоголем. З 1824 — протягом майже 30 років перебуваючи на військовій службі (пройшов шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика драгунського полку, а згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу). 1828–1829 — брав участь у російсько-турецькій війні , 1830–1831 — брав участь у придушенні польського повстання 1849 — брав участь у поході в Угорщину, був контужений. 1850–1863 — служив чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі Дмитрі Бібікові. 1857 — на сторінках російських журналів і газет з’явилося ім’я О. Стороженка як автора роману з української старовини «Брати-близнюки». 1861 — став відомим і як україномовний письменник, його доробок друкували в журналі «Основа». 1863 — у Петербурзі вийшли «Українські оповідання» у двох томах, які О. Стороженко написав ще в 1850-х рр. 1864 — О. Стороженка перевели в польсько-литовський край — м. Вільно. 1868 — вийшов у відставку у ранзі дійсного статського радника, останні роки життя провів на хуторі поблизу Берестя. Тут він виконував обов’язки повітового предсідателя дворянства й голови з’їзду світських посередників. Займався садівництвом, любив полювати й рибалити. Багато часу віддавав грі на віолончелі, малював і ліпив, нагороджений медаллю Академії мистецтв. 18 листопада 1874 р. — помер О. Стороженко на своєму хуторі. Похований у м. Бресті.
Багато людей задумуються над цим питанням, але погляди з цього приводу розходяться. Усі споконвіку прагнули волі. Для мене воля є не менш важливою частиною у житті: виражати свої думки, емоції не боячись, робити те, чого прагнеш, про що мрієш. Дуже важливо почуватися свободним, а як вважаєте ви?
<span>
Катерина (дуже стисло) - Шевченко Тарас</span><span>Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить, жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине...
Катерина закохується в москаля й виходить до нього ввечері в садочок, не слухаючи батьків. Так вона свою долю "занапастила", ночуючи з москалем, аж поки селом не пішли поговори.
Прийшла недобра звістка, що москалі мають вирушати в похід. Коханий обіцяє Катерині, що повернеться. Закохана дівчина не звертає уваги на людські пересуди, адже москаль з нею одружиться. Вона чує під серцем нове життя, тому виходить з дому лише вночі, ходить садом, згадує свого коханого. Дівчина сумує, але не втрачає надії.
Через деякий час Катерина народжує дитину. Вона все ще виглядає свого коханого. Люди ж у селі сміються з неї, глузують.
ІІ
Батьки Катерини скривджені тим соромом, якого завдала їм донька. Адже народити дитину без чоловіка — великий гріх, тим більше на селі.
Мати і батько вирішують позбутися одвічного сорому, вигнавши непутящу дочку з дому. Вони кажуть, щоб Катерина йшла у Московщину, шукала свого чоловіка, свекруху.
Сказавши дочці останнє слово, мати непритомна впала на підлогу, а батько навіть не став слухати, коли дочка почала його молити.
Ледве жива, Катерина пішла у садок, набрала землі, щоб почепити на хрест. Тепер вона ніколи не повернеться додому, так і помре на чужій землі, а син буде страждати через неї, спокутувати її гріх.
Село ще багато говорило про Катерину, але її батьки вже цього не чули.
ІІІ
Приходить ніч. Катерина йде вперед, шукає свого москалика. Питає вона у чумаків шляху на Московщину, просить милостиню та йде собі далі.
Жінці доводиться пережити багато страждань. Уже й зима почалася, свище завірюха, а вона погано вдягнена.
Раптом Катерина бачить, що їдуть москалі. Вона кидається до них, починає розпитувати, чи не бачили вони її Івана. Ті тільки сміються, бо багатьох надурив їхній брат.
Заплакала Катерина і з сумом роззирнулася навколо себе. Із стражданням звернулася до сина:
... Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі — покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися...
Ніхто в світі не пожаліє дитину-байстрюка, чекає її страшна сирітська безправна доля.
IV
Та ось одного разу серед москалів, що їхали повз неї, Катерина раптом побачила свого Івана, що був за старшого. Кинулась вона до коханого з радістю, але той тільки відповів:
"Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!"
У безтямі Катерина просить колишнього коханого не кидати її, взяти хоча б за наймичку, пропонує показати йому сина. Та повернувшись, бачить, що москаля вже немає.
Зневірена жінка віддає дитину товаришам Івана, щоб вони передали старшому, і кидається до лісу. Не бачачи ніякого виходу зі становища, у якому опинилася, Катерина втопилася.
Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом І сліду не стало.
V
До Києва іде сліпий кобзар, біля якого тулиться хлопчик-поводир. Кобзар починає співати, перехожі дають йому гроші.
Раптом на шляху з’являється карета і зупиняється біля старців. Кличуть хлопчика до себе, пані дивується його красі.
А пан одвернувся, бо пізнав у хлопчику Катерину.
Карета їде далі, а старці продовжують свій шлях.
</span>