Зовнішність Тараса Шевченка, як і кожної людини, змінювалась впродовж життя. Ці зміни були зумовлені не лише природним плином часу, а й моральним самопочуттям і станом здоров’я Великого Кобзаря. Їх можна простежити на підставі комплексного аналізу різних за характером джерел.
Найраніший із відомих нам автопортретів Т. Шевченка датується початком 1840 року. Минав другий рік після головної події в житті Тараса – звільнення від кріпацтва. “Живу, учусь, нікому не кланяюсь, нікого не боюсь, окреме бога – велике щастя бути вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить,” – писав Тарас в листі до брата Микити за кілька місяців до створення автопортрета. Зовсім недавно молодий художник і автор поезій, збірка яких через кілька місяців вперше побачить світ, тяжко нездужав. Однак п’янке відчуття свободи, яке не полишало Тараса, пересилило недугу, позначившись на його емоційному стані: з автопортрета, написаного олійними фарбами, до нас звернене привабливе обличчя молодої людини з опуклим чолом, чітко окресленим носом,
спинка якого має пряму форму, трохи загостреними вилицями і глибоко запалими після хвороби очима, що випромінювали нестримну жагу життя і натхнення.
Батьки хочуть віддати дочку за багатого нелюба (хай він буде старим, некрасивим чи придуркуватим) – класичний сюжет в українській літературі й фольклорі. «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка серед них вирізняється: історія ця майже всуціль весела, з хепі-ендом, а крім того, український класик створив у п'єсі колоритний образ Стецька, чиє ім'я використовують як загальну назву.Григорій Квітка-Основ'яненко створив образ Стецька як дурника, з якого сміються – і герої п'єси, і читачі з глядачами. Його не жаліють, не співчувають йому. І така реакція начебто цілком природна й зрозуміла. А чому він потрапляє в ситуацію, коли стає потіхою для інших, – уже зовсім інша історія...У цій історії могли б бути всі передумови для трагічного фіналу. Адже герої балансують на межі і поводятьсядуже по-українськи – плачуть і жаліють себе замість того, щоб зупинитися й прийняти правильне й очевидне рішення: «Ми любимо свої болячки, любимо страждать, плакать, жаліться. Самі придумуємо собі проблеми, щоб поплакати над ними. От і виходить абсурд. А треба встати й зупинитися. Адже й так зрозуміло, як треба жити! Ні, ми довго поплачемо, постраждаємо, де страждати, може, й не треба. Одарці шкода Олексія, він їй дуже подобається... Але ж Кандзюбина худоба! І вони плачуть. А збоку так смішно. А взяв би Олексій молота, та одігнав усіх...».
«Сватання на Гончарівці» – класична українська п'єса.
Треба завжди захищати слабших, бо вони не завжди можуть себе захистити. На жаль, на світі є погані люди, які можуть образити, обдурити або навіть побити того, хто слабший за них. Слабкою людиною може бути і дідусь або бабуся, і інвалід, і дитина або підліток. Кривдити людей взагалі погано, а кривдити слабких людей набагато гірше, бо такі люди не можуть захиститися. Тому якщо бачиш, що хтось ображає слабких, треба цьому перешкоджати.
Легко захистити слабшого, якщо ти сильніший за кривдника. А як же захистити слабкого, якщо кривдник не сильніший за тебе? Вплутуватися в бійку з ним буде безглуздо та ризиковано. У такому випадку треба повідомити про це дорослим, щоб вони подзвонили у поліцію. Робота поліцейських у тому і полягає, щоб захищати людей від злочинців і кривдників.
Треба фото, що треба зробити
Стежка веде до батьківської хати.